Лялька
Шрифт:
Ранок і холодний душ спрямували думки Вокульського в інший бік. «У мене щонайменше тридцять, а може, й сорок тисяч карбованців річного прибутку. На себе я витрачу за рік дві-три тисячі. А що ж мені робити з моїм багатством, яке просто гнітить мене? За ці гроші я міг би забезпечити пристойне існування тисячі родин, але нащо мені це?
Одні з них будуть нещасні, як Венгелек, а другі віддячать мені, як залізничник Висоцький…»
Він знову пригадав Гейста і його таємничу лабораторію, в якій викльовувався зародок нової цивілізації. Там вкладений
Поступово в душі Вокульського все виразніше став вирисовуватись якийсь план. Але чим докладніше він його обмірковував, чим більше відкривав у ньому добрих властивостей, тим ясніше відчував, що для його здійснення йому бракує енергії і навіть охоти.
Воля його була цілком паралізована; пробудити її могло лише сильне зворушення. Але зворушення поки що не приходило, а буденний плин життя все глибше затягав його в апатію. «Я вже не гину, а просто гнию», — думав він.
Жецький, що навідував його все рідше, з жахом дивився на свого друга.
— Погано ти робиш, Стаху, — казав він не раз. — Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…
Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.
Він розірвав його і прочитав:
«Мені треба Вас бачити. Жду Вас сьогодні о третій годині дня.
Вонсовська».
— Чого їй від мене треба? — здивувався він.
Але без чверті три поїхав.
Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.
Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.
Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.
— Я навіть не повинна говорити з вами, — сказала вона, вириваючи руку.
— То нащо ж ви мене покликали? — відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.
— Сідайте.
Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.
— Це, просто чудово, що ви наробили! — обурено почала вона, трохи помовчавши. — Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А
Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.
— Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? — злякано промовила вона. — Я дам вам води або вина.
— Дякую, — відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. — Ви ж бачите, що я справді нездоровий.
Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.
— Так, — мовила мова, — ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…
Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. «Що це зі мною робиться?» — подумав він.
— В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано — сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!
Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.
Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.
— Подай вина, — наказала вдовичка. — Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.
Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.
Пані Вонсовська иалида обидва.
— Пийте, — сказала вона.
Вокульський вихилив бокал одним духом.
— Отак, прекрасно!.. За ваше здоров’я! — додала вона і випила. — А тепер випийте за моє…
Вокульський випив другий бокал.
— А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!
— Пробачте, пані, — промовив він, — але я не хочу впитися.
— Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?
— Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.
— Справді?.. — вигукнула пані Вонсовська. — Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.
Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:
— Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?
— Добре зробив, — відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.
Пані Вонсовська підхопилася з крісла.
— Що-о?! — крикнула вона. — Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…
— Що ж він такого зробив?
— Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…