Лялька
Шрифт:
— Так, признаюсь вам, — почала вона, — що у мене є деякі забобони. Але ж. я лише жінка, у мене навіть мозок легший, як твердять ваші антропологи; до того я залежна від стосунків з людьми, від поганих звичаїв та ще бог його знає, від чого… Але якби я була розумним мужчиною, як ви, та вірила в прогрес, як ви, то зуміла б звільнитися від цих наносних впливів хоч би для того, аби визнати, що жінка рівноправна з чоловіком.
— Тобто щодо «предметів»?
— Тобто, тобто… — перекривила вона його. — Я ж і говорю про ті «предмети».
— О!.. То нащо ж нам ждати сумнівних
— З вами не можна говорити, — зауважила Вонсовська.
— Зі мною не можна говорити про рівноправність жінок?
У пані Вонсовської загорілись очі і обличчя раптом почервоніло. Вона сіла в крісло, ударила рукою по столі й вигукнула:
— Гаразд!.. Я витримаю ваш цинізм і говоритиму навіть про кокоток. Знайте ж, що тільки нікчемні люди здатні порівнювати дам, які продаються за гроші, з чесними і благородними жінками, які віддаються з любові…
— Разом з цим удаючи невинних?
— Хоч би й так. ' — І обдурюючи одного за одним простаків, котрі їм вірять?
— А що їм той обман шкодить? — запитала вона, зухвало дивлячись йому в очі.
Вокульський зціпив зуби, але опанував себе і спокійно сказав:
— Як ви вважаєте, що про мене сказали б мої спільники, якби мій капітал становив не шістсот тисяч карбованців, як вони вважали, а тільки шість, і я, знаючи про такі чутки, не-заперечував їх?.. Адже йдеться лише про два нулі…
— Давайте не торкатись грошових справ, — перебила його пані Вонсовська.
— Гаразд! А що б ви, пані, сказали про мене, якби я називався не Вокульським, а Волькуським і з допомогою такого незначного переставлення буков вліз в дім покійної Заславської і там мав честь познайомитися з вами?..
Як би ви назвали такий спосіб зав’язувати знайомства і здобувати прихильність людей?..
На рухливому обличчі пані Вонсовської одбилась відраза.
— Але яке це має відношення до барона і його дружини?..
— Має, дорога пані, те відношення, що не можна присвоювати собі чужі титулу. Кокотка кінець кінцем може бути істотою корисною, і ніхто не має права докоряти їй за професію; але кокотка, яка прикривається машкарою непорочності, — обманює інших. А за це вже можна докоряти.
— Жах! — спалахнула Вонсовська. — Але нехай… Скажіть мені, будь ласка, що суспільство втрачає на такій містифікації?..
У Вокульського зашуміло в вухах.
— Часом навіть виграє, коли якогось наївного простака нападає божевілля, яке називається ідеальною любов’ю, а він ціною неймовірних небезпек здобуває багатство, щоб покласти його до ніг свого ідеалу… Але суспільство часом і втрачає, коли той йолоп, збагнувши містифікацію, падає зламаний, ні до чого не здатний… Або… не розпорядившись майном, кидається… тобто стріляється з паном Старським і дістає кулею по ребрах… Отже, світ втрачає: одне розбите щастя, один надвереджений розум, а може, й людину, яка могла б зробити щось путяще.
— Та
— Ви правду кажете: була б винна, якби не нагадалась і не зробила, як барон, тобто не покінчила з своєю дурістю і ганьбою…
— Коротше кажучи, чоловіки не відмовляються від своїх варварських привілеїв щодо жінок…
— Тобто вони не визнають жіночого привілею зваблювати чоловіків…
— Але хто не визнає угод, той починає війну, — з запалом промовила пані Вонсовська.
— Війну? — сміючись, повторив Вокульський.
— Так, війну, в котрій дужча сторона переможе… А хто дужчий, ми зараз побачимо! — вигукнула папі Вонсовська, стрясаючи кулачком.
В цю мить сталось щось несподіване. Вокульський раптом схопив обидві руки Вонсовської і стиснув їх трьома пальцями своєї руки.
— Що це означає?.. — спитала вона, бліднучи.
— Пробуємо, хто дужчий.
— Ну… годі жартувати.
— Ні, пані, це не жарти… Це тільки скромний доказ, що я з вами, як з представницею воюючої сторони, можу зробити, що мені захочеться. Так чи ні?
— Пустіть мене! — крикнула вона, вириваючись. — Бо покличу слуг.
Вокульський пустив її руки.
— Значить, жінки воюватимуть з допомогою слуг?.. Цікаво, якої плати зажадають ці союзники і чи дозволять вам порушувати зобов’язання?
Пані Вонсовська пильно подивилася на нього — спочатку з тривогою, потім з обуренням і, нарешті, здвигнула плечима.
— Знаєте, що мені спало на думку?
— Що я збожеволів.
— Приблизно так.
— В товаристві такої чарівної жінки й за такою суперечкою це було б цілком природно.
— Ах, який банальний комплімент!.. — вигукнула вона, скривившись. — В усякому разі, мушу визнати, що ви мені трохи сподобалась. Трохи… Але ви не витримали своєї ролі, пустили мої руки, і це мене розчарувало…
— О, я міг би не пустити рук.
— А я могла б покликати слуг…
— А я, прошу пробачення, міг би заткнути вам рота…
— Що?.. Що ви кажете?..
— Те, що ви чуєте.
Вонсовська знову здивувалася.
— Знаєте, — сказала вона, по-нагюлеонівському схрестивши на грудях руки, — ви або дуже оригінальний, або… погано вихований…
— Я зовсім не вихований.
— Значить, ви справді оригінальний, — тихо сказала вона. — Шкода, що Бельця не взнала цієї вашої риси…
Вокульський закам’янів. Не тому, що почув це ім’я, а тому, що відчув у собі разючу зміну. Панна Ізабелла була йому абсолютно байдужа, натомість його почала вабити пані Вонсовська.
— Треба вам було одразу викласти свою теорію, як оце мені, тоді між вами не виникло б непорозуміння.
— Непорозуміння?.. — запитав Вокульський, широко відкриваючи очі.
— Так, бо наскільки мені відомо, вона готова пробачити вам.
— Пробачити?..
— Я бачу, ви ще не зовсім… очуняли, — зауважила вона недбало, — коли не відчуваєте, як непристойно ви поведися. Порівняно з вашими ексцентричними вихватками навіть барон здається делікатною людиною.
Вокульський так щиро зареготав, що його самого це занепокоїло. А пані Вонсовська говорила далі: