Лялька
Шрифт:
Розділ шістнадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Вже кілька місяців ходить поголоска, ніби 26 червня цього року в Африці загинув принц Луї-Наполеон, син імператора. Та ще й загинув у битві з якимось диким народом, котрий невідомо де живе і як називається. Бо не може ж якийсь народ називатися «зулусами».
Так кажуть усі. Імператриця Євгенія нібито навіть збирається туди поїхати та привезти в Англію останки сина.
Чи так воно справді, не знаю, бо вже
Дурна вона, та політика! Колись не було телеграм та передових статей, проте людство йшло вперед, і кожен розумний чоловік міг зорієнтуватися в політичній ситуації.
А тепер є і телеграми, і передові статті, й останні новини, а все це тільки баламутить людей.
Навіть гірше, ніж баламутить, — просто душу вивертає.
Якби не Кеиіг та не шановний Суліцький, то можна було б перестати вірити в справедливість господню [137] . Такі страхіття друкують тепер в газетах!..
137
Кеніг Юзеф та Суліцький Ефмунд були в той час редакторами варшавських консервативних газет, — «Газети Варшавської» та «Газети польської». Обидва також писали статті з питань міжнародної політики.
Що ж до принца Луї-Наполеона, то він міг і загинути, але міґ десь і сховатися від агентів Гамбетти. Я взагалі не надаю значення чуткам.
Клейна й досі нема, а Лісецький переїхав аж в Астрахань на Волзі. Від’їжджаючи, сказав мені, що незабаром тут залишаться тільки євреї, бо всі поевреяться.
Лісецький завжди любив перебільшувати.
Здоров’я моє поганеньке. Я так легко стомлююсь, що без палиці вже не виходжу на вулицю. Взагалі ні на що я особливо не скаржусь, часом тільки починають дуже боліти плечі й докучає ядуха. Але це минеться, а як не минеться, то мені однаково. Світ так змінюється на гірше, що незабаром мені не буде з ким поговорити і в що вірити.
В кінці липня Генрік Шлангбаум відсвяткував день свого народження як власник магазину і керівник нашої Спілки. І хоч він і на половину не дав того, що Стах минулого року, проте на свято збіглися всі друзі й недруги Вокульського й пили за здоров’я ПІлангбаума… аж вікна бряжчали.
Ох, люди, люди!.. За повною тарілкою та пляшкою ви в воду полізете, а за карбованцем — то вже й не знаю куди.
Оце так! Сьогодні мені показали номер «Кур’єра», в якому баронесу Кінешовську називають одною з найбільш доброчесних і добросердих дам за те, що пожертвувала двісті карбованців на якийсь притулок. Видно, забули вже, як вона судилася з пані Ставською та скандалила з мешканцями.
Невже чоловік таки приборкав ту відьму?
Ставлення до євреїв щодалі гіршає. Хтось навіть розпускає чутки, ніби вони викрадають християнських дітей та ріжуть їх на мацу.
Чуючи такі історії, їй-богу, протираєш очі й питаєш сам себе: чи це у мене гарячка, чи вся моя молодість була сном?..
Але найбільше обурює мене зловтішність доктора Шумана з цього приводу.
— Так їм, пархам, і треба!.. — каже він. — Нехай їх поколошкають та навчать розуму; вони — геніальна раса, але такі шельми, що без батога й острогів їх не об’їздиш…
— Пане
— Нехай і не поможуть, але додадуть їм ще більше розуму та навчать краще триматись купи, — відповів він. — А якби вони були одностайні… Отоді!..
Дивна людина цей доктор. Що він чесний — це так, а особливо розумний; але чесність його не від почуття, а хто його зна від чого… може, від звички. А розум у нього такий, що йому легше сто речей висміяти та зіпсувати, аніж одну зробити. Коли я з ним розмовляю, мені часом спадає на думку, що його душа подібна до крижини, в якій вогонь може відбитися, але сама вона ніколи не нагріється.
Стах поїхав у Москву, здається, щоб урегулювати рахунки з Сузіним. Той винен йому щось з півмільйона (хто міг би припустити щось подібне два роки тому!), але що він зробить з такою силою грошви, я навіть уявити не можу.
Він завжди був оригіналом і влаштовував несподіванки.
Чи не встругне він чого-небудь і зараз?.. Мені аж страшно.
Тим часом Мрачевський посватався до пані Ставської, і вона після недовгого вагання дала згоду. Коли б вони, як це планує Мрачевський, відкрили магазин у Варшаві, я пристав би до спілки й оселився б у них. І боже мій!
Бавив би дітей Мрачевського, хоч завжди мріяв бавити Стахових…
Життя дуже жорстоке…
Вчора дав п’ять карбованців на молебень за принца Луї-Наполеона. Саме на молебень, а не на панахиду, бо, може, він не загинув, хоч усі так кажуть… Але якби…
Я не знаюся на богослов’ї, та, однак, краще забезпечити йому добрі стосунки на тім світі. Бо хто його знає…
Я справді заслаб, хоч Шуман каже, що все йде гаразд.
Він заборонив мені пити пиво, вино, каву, швидко ходити, хвилюватися. Розумний який!.. Такий рецепт я й сам собі можу прописати, але зумій його виконати!..
Він розмовляє зі мною так, ніби підозріває, що я турбуюся за долю Стаха. Кумедний чоловік!.. А що ж, Стах маленький чи я вже з ним не розлучався на сім років?
Але літа минули, Стах повернувся і знов узявся за небезпечні справи.
А тепер буде те саме: як несподівано зник, так несподівано й повернеться…
І все-таки тяжко жити на світі. Я не раз думаю: чи існує якийсь план, згідно з яким людство прямує до кращого майбутнього, чи все залежить від випадку, а людство йде в той бік, куди його штовхає більша сила?.. Якщо перемагають добрі, то й світ іде добрим шляхом, а якщо долають негідники, то — злим. А кінець кінцем і від добрих і від злих залишається жменя попелу.
Якщо так, то я не дивуюсь Стахові, коли він не раз казав, що хотів би якнайшвидше загинути сам і знищити по собі всякий слід. Проте я передчуваю, що так не станеться.
Хоч правда… Хіба я не передчував, що принц Луї-Наполеон стане імператором Франції?.. Але ні! Ще заждемо, бо щось мені не дуже віриться в ту смерть у бою з голими неграми…
Розділ сімнадцятий
?
Пан Жецький справді дуже заслаб; як він сам думав — через брак роботи, а як думав Шуман — через серцеву хворобу, що раптом виникла в ньому й досить швидко розвивалася під впливом якихось прикрощів.