Лялька
Шрифт:
— А що, хіба я не казав, що він божевільний!..
— Що сталося?.. — запитав пан Ігнац, догадавшись, про кого мовиться.
— Сталося те, що він уже тиждень тому виїхав з Москви… вгадайте куди?
— В Париж?..
— Та ні!.. Виїхав в Одесу, а відтіля має вирушити в Індію, з Індії — в Китай і Японію, а потім через Тихий океан в Америку… Я розумію подорож навколо світу, навіть сам її радив би, але щоб не написати ні слова, ні півслова, в той час, коли в Варшаві у нього, як-не-як, залишилось кілька щирих друзів і тисяч з двісті
— Відкіля ж це вам відомо? — спитав Жецький.
— З найпевнішого джерела — від Шлангбаума, якому дуже важливо було довідатись про плани Вокульського. Адже він повинен на початку жовтня сплатити йому сто двадцять тисяч карбованців. Ну, а якби наш дорогий Стась пальнув собі в голову, або втопився, або вмер від жовтої пропасниці… Ви розумієте? Тоді можна б привласнити весь капітал або принаймні користуватись ним ще з півроку без процентів… Ви ж, мабуть, уже зрозуміли, що воно за один, цей Шлангбаум? Він навіть мене… мене хотів обшахрувати!
Доктор бігав по кімнаті й так вимахував руками, немов у нього самого починався психоз. Раптом він спинився перед Жецьким, подивився йому в очі і схопив за руку.
— Що? Що? Що? Пульс вище ста?.. У вас була сьогодні гарячка?
— Поки що ні.
— Як-то ні? Я ж бачу.
— Це байдуже, — відповів Жецький. — Але невже Стах здатний зробити щось подібне?
— Наш колишній Стах, незважаючи на свій романтизм, можливо, й нездатний, але пан Вокульський, закоханий в ясновельможну панну Ленцьку, може зробити все. Ну, як бачите, він і робить, що може…
Від того візиту доктора пан Ігнац сам почав визнавати, що з ним діється щось недобре. «Цікаво було б, — думав він, — аби я оце дав дуба. А що ж?.. Траплялось таке з людьми, кращими за мене… Наполеон І… Наполеон III… Малий Люлю… Стах… Ну, що там Стах?.. Він поки що їде в Індію…»
Жецький задумався, встав з ліжка, ретельно одягнувся й пішов у магазин, чим дуже здивував Шлангбаума, котрий знав, що йому заборонено вставати з ліжка.
Зате на другий день йому стало гірше. Він одлежав добу, потім знову зайшов години на дві в магазин.
— Він, мабуть, думає, що магазин — це трупарня, — сказав один з євреїв-продавців Зембі, а той з властивою йому щирістю визнав цей дотеп за дуже вдалий.
В половині вересня пана Жецького відвідав Охоцький, що приїхав у Варшаву на кілька днів з Заславка.
Побачивши його, пан Ігнац повеселішав.
— Що вас до мене загнало? — спитав він, палко обнімаючи винахідника, якого всі любили.
— Що ж би інакше, як не клопіт! — відповів Охоцький. — Ви знаєте, що вмер Ленцький?..
— Тобто батько тієї… тієї?.. — здивувався пан Ігнац.
— Тієї, тієї… І, мабуть, через неї…
— Во ім’я отця й сина… — перехрестився Жецький. — Скількох же ще людей вона має занапастити?.. Бо, наскільки мені відомо, та й для вас це, мабуть, не таємниця, якщо з Стахом трапилась біда, то тільки через неї.
Охоцький кивнув головою.
— Ви
— Це ніякий не секрет, — відповів Охоцький. — На початку літа посватався до панни Ленцької маршалок…
— Отой… отой?.. Та він же міг би бути моїм батьком! — не втерпів Жецький.
— Може, саме через те панна Ленцька й погодилась, принаймні не відмовила йому. Отож старий забрав усяке манаття, що залишилось у нього після двох жінок, і приїхав на село до графині… до тітки панни Ізабелли, у якої вона гостювала з батьком…
— Здурів чоловік.
— Траплялося таке і з розумнішими за нього, — розказував далі Охоцький. — Тим часом, не зважаючи на те, що маршалок уже був нібито женихом, панна Ізабелла їздила собі в товаристві одного інженера до руїн заславського замку. Вона казала, що це розганяє її нудьгу…
— А що ж маршалок?
— Маршалок, звичайно, мовчав, але дами умовляли панну, що так робити не гоже. А в неї на це була тільки одна відповідь: «Маршалок мусить бути щасливий тим, що я вийду за нього, а вийду я не для того, щоб відмовлятись від своїх утіх…»
— І маршалок, мабуть, спіймав їх на чомусь у тих руїнах, — зауважив Жецький.
— Ні, такого не трапилось… він туди навіть не заглядав. А якби й заглянув, то переконався б, що панна Ізабелла брала з собою наївного інженера лише для того, щоб у його присутності журитись за Вокульським…
— За Во-куль-ським?..
— Принаймні так догадувались. З цього приводу я теж зробив їй зауваження, що незручно в товаристві одного поклонника тужити за другим. Але вона відповідала мені: «Хай буде задоволений тим, що я дозволяю йому дивитись на мене».
— Ну й віслюк той інженер!..
— Цього не можна сказати, бо, незважаючи на свою наївність, він зрозумів, у чому річ, та й не поїхав одного дня з панною тужити серед руїн, не їздив він уже й потім ні разу. А тим часом маршалок, приревнувавши панну Ізабеллу до інженера, припинив сватання і так демонстративно виїхав додому в Литву, що панна Ізабелла і графиня вдарились в істерику, а пан Ленцький, не встигнувши ворухнути пальцем, помер від апоплексії…
Скінчивши оповідати, Охоцький взявся за голову руками й зареготав.
— І подумати тільки, — закінчив він, — що отака жінка стільком людям крутила голову…
— Та це ж чудовисько! — вигукнув Жецький.
— Ні, вона не дурна і, власне кажучи, непогана людина, але… така, як тисячі інших з її середовища — Тисячі?
— На жаль!.. — зітхнув Охоцький. — Уявіть собі клас людей багатих або просто заможних, котрі добре їдять, а нічого не роблять. Людина мусить якимось способом зуживати силу, а коли вона не працює, то їй залишається вдатись у розпусту або принаймні лоскотати нерви… А для розпусти і лоскотання нервів потрібні жінки — гарні, елегантні, дотепні, прекрасно виховані, власне, саме для цього видресирувані. Це ж для них єдина робота.