Лялька
Шрифт:
— І панна Ізабелла належить до них?
— Власне кажучи, її втягнули… Мені неприємно про це говорити, але скажу, щоб ви знали, через яку жінку пропадає Вокульський…
Розмова урвалася. Почав її знов Охоцький, спитавши:
— Коли ж він повертається?
— Вокульський? Та він же поїхав в Індію, Китай, Америку…
Охоцький аж підскочив.
— Не може бути! — вигукнув він. — А проте… — додав, подумавши.
— А ви що, може, маєте якісь відомості, що він туди не поїхав? — спитав Жецький притишеним голосом.
— Ніяких відомостей я не маю. Мене тільки дивує таке несподіване вирішення…
— Колишній Вокульський, безумовно, влаштував би її.
А цей, новий, забув не тільки про вашу справу, а насамперед про власні…
— Що він виїде, — говорив Охоцький немов сам до себе, — цього можна було сподіватись, але не подобається мені ця раптовість. Він писав вам?
— Ані слова, і не тільки мені, а й нікому.
Охоцький похитав головою.
— Так воно й мало трапитись, — пробурмотів він.
— Чому так мало трапитись?.. — спалахнув Жецький. — Що ж він, якийсь банкрут чи, може, йому нічого було робити? Такий магазин, Спілка — що це, іграшки? А хіба він не міг одружитися з гарною і благородною жінкою?
— Таких жінок знайшлося б багато, — зауважив Охоцький. — Все було б прекрасно, — говорив він далі все жвавіше, — але не для такої людини, як він…
— Як ви це розумієте? — підхопив Жецький, якому розмова про Вокульського була так само приємна, як закоханому про кохану. — Як ви це розумієте?.. Ви його близько знали? — допитувався він, а очі його аж блищали.
— Знати його було легко. Бо це був, коротко кажучи, чоловік широкої душі.
— Саме так! — підтвердив Жецький, постукуючи по столі пальцем і дивлячись на Охоцького, як на ікону. — Але, скажіть, будь ласка, що ви розумієте під тією широтою?.. Прекрасно сказано! Але поясніть мені докладніше.
Охоцький усміхнувся.
— Бачите, — почав він, — люди з маленькою душею дбають тільки про свої справи, не сягають думкою далі сьогоднішнього дня і ненавидять усе незнане. Аби самим прожити спокійно і в достатку. А така людина, як Вокульський, піклується про інтереси тисяч, іноді дивиться на десятки років наперед, його непереборно ваблять незнані й нерозв’язні речі. І це навіть не їхня заслуга, а необхідність. Як залізо само собою тягнеться до магніту або як бджола ліпить свої щільники, так ця порода людей кидається на великі ідеї або незвичайний труд…
Тремтячи від хвилювання, Жецький потиснув йому обидві руки.
— Шуман, — мовив він, — розумний доктор Шуман каже, що Стах божевільний, польський романтик.
— Шуман дурний з своїм єврейським реалізмом, — відказав Охоцький. — Він навіть не догадується, що цивілізацію створили не обивателі, не гешефтмейстери, а саме отакі божевільні… Якби розум полягав у вмінні наживати прибутки, то люди й досі залишилися б мавпами…
— Святі слова… прекрасні слова! — повторював пан Ігнац. — Але поясніть мені, будь ласка, яким чином такий чоловік, як Вокульський, міг отак… заплутатись?..
— Прошу вас, я тільки дивуюсь, що це сталося так пізно! — відповів Охоцький, здвигаючи плечима. — Я ж знаю його життя, знаю, як він майже задихався тут з дитинства. У нього було прагнення до науки, та не було можливості його здійснити; був потяг до громадської діяльності, але до чого б він не взявся, все розвалювалось. Навіть
— Правду кажете… Правду кажете… — повторював Жецький. — А тут ще й та панна Ізабелла…
— Вона могла його заспокоїти. Якби він мав особисте щастя, то легше помирився б з навколишнім оточенням і спрямував би енергію в тих напрямках, які у нас можливі. Але… зробив невдалий вибір…
— Що ж буде далі?
— А хто його знає?.. — тихо мовив Охоцький. — Тепер він подібний до вирваного з коренем дерева. Якщо знайде сприятливий грунт, а в Європі він може його знайти, і як має ще снагу, то порине в якусь роботу і, можливо, почне по-справжньому жити… Та коли він виснажився, що в його літа теж можливе…
Жецький приклав до губів пальця…
— Тс-с-с… Нічого не кажіть… У Стаха ще є снага… О, є! Він ще вирине нагору, ви…
Він одійшов до вікна і, спершись на підвіконня, почав хлипати.
— Я такий хворий… — говорив він, — такий розбитий… У мене, здається, порок серця. Але це минеться… минеться… Тільки чого ж він утікає… ховається… не пише?..
— Ах, як я розумію огиду змученої людини до всього, що нагадує минуле!.. — вигукнув Охоцький. — Як мені все це відомо, хоч би й з невеликого досвіду! Уявіть собі, коли я складав екзамени на атестат зрілості, мені довелося за п’ять тижнів вивчити курс латинської і грецької мов за сім класів, бо я не любив цих предметів. Ну, на екзамені я якось викрутився, але для цього мені довелося так працювати, що я перевтомився.
Відтоді я не тільки не міг дивитись на латинські та грецькі книжки, а й думати про них. Не міг дивитись на будинок гімназії, уникав товаришів, з якими готувався до екзаменів, навіть змушений був перебратися з квартири, де я сидів над книжками день і ніч. Це тривало місяців кілька, і я заспокоївся аж тоді, коли… Знаєте, що я зробив? Спалив к чорту в грубці всі латинські і грецькі підручники!.. Диміли вони та смерділи з годину, а тоді я сказав вигорнути й винести попіл на смітник і одразу видужав… Хоч, правда, ще й тепер, як побачу грецьку літеру або латинські винятки — panis, piscis, crinis [139] = у мене починає дужче битися серце. Тьху, хай тобі чорт, яка гидота!.. Отже, не дивуйтесь, пане Жецький, що Вокульський утік відціля аж у Китай. Довге пригнічення може довести людину до сказу… Хоч і таке минається…
139
Хліб, риба, волос (лат.). Іменники чоловічого роду, що мають закінчення, властиве іменникам жіночого роду.
— А сорок шість років, пане? — нагадав Жецький.
— А сильний організм? А могутній розум?.. Але я заговорився… Прощавайте!
— Що, може, ви виїжджаєте?
— Ага, в Петербург, — відповів Охоцький. — Мені треба довести до кінця виконання заповіту пані Заславської, бо вдячна рідня хоче зробити його незаконним. Просиджу там, мабуть, чи не до кінця жовтня.
— Як тільки матиму якусь звістку від Стаха, негайно напишу вам. Тільки пришліть мені свою адресу.
— Я теж дам вам знати, коли що-небудь почую… Хоча навряд… До побачення!..