Лялька
Шрифт:
Пан Ігнац не міг підвестися з крісла; руки у нього безвладно звисли, ноги не слухались. Тільки серце калатало, як розбитий дзвін, а в очах потемніло.
— Якого ж я чорта злякався? — нарешті прошепотів він. — Та це ж той… Ізидор Гутморген… новий продавець… Мабуть, щось украв і втік. Але чого я злякався?
Через деякий час Гутморген повернувся в магазин, і це ще більше здивувало Жецького.
— Відкіля ви тут узялися? Що вам тут потрібно? — запитав його пан Ігнац.
Гутморген, здавалось, був дуже збентежений. Він винувато
— Прошу пробачення, пане Жецький… Може, ви думаєте, що я що-небудь украв, то обшукайте мене…
— Але що ви тут робите? — запитав Жецький. Він хотів підвестися з крісла й не зміг.
— Пан Шлангбаум наказав мені залишитися тут на ніч…
— Чого?..
— Знаєте, пане Жецький… з вами сюди приходить той Казимеж… От пан Шлангбаум і наказав мені припильнувати, аби він чого-небудь не виніс… Але через те, що мені зробилося трохи недобре, то я… дуже прошу пробачення…
Жецький уже встав з крісла.
— Ах ви сучі сини! — крикнув він люто. — Значить, ви маєте мене за злодія?.. За те, що я безплатно працюю на вас?..
— Прошу пробачення, пане Жецький, — покірно мовив Гутморген, — але… нащо ви безплатно працюєте?..
— Хай же вам чорт! — крикнув пан Ігнац, вибіг з магазину і старанно замкнув двері на ключ.
— Посидь же там до ранку, коли тобі недобре!.. І залиши своєму хазяїнові пам’ятку… — бурмотів він.
Пан Ігнац цілу ніч не міг заснути. А тому, що його квартиру від магазину відділяли тільки сіни, він десь о другій годині ночі почув тихий стукіт з магазину і благальний голос Гутморгена:
— Пане Жецький, відчиніть… я на хвилинку вийду…
Але незабаром все затихло. «О негідники!.. — думав Жецький, перевертаючись на ліжку. — То ви маєте мене за злодія? Заждіть же!..»
Десь о дев’ятій ранку він почув, як Шлангбаум випустив Гутморгена, а потім почав грюкати в його двері. Проте старий не відповів, а коли прийшов Казимеж, наказав йому ніколи не пускати Шлангбаума в квартиру.
— Переберуся відціля, — казав він, — хоч би й з нового року. Краще вже жити на горищі або найняти номер у готелі… Мене зробили злодієм!.. Стах довіряв мені сотні тисяч, а цей паскуда боїться за свої копійчані товари…
До обіду він написав два довгі листи: одного до пані Ставської з пропозицією переїжджати в Варшаву і вступити з ним у спілку; другого до Лісецького, в якому запитував, чи не захотів би він повернутися і працювати в його магазині.
Весь час, поки пан Ігнац писав листи, зловтішна посмішка не сходила з його губів. «Уявляю собі пику Шлангбаума, — думав він, — коли ми відкриваємо у нього під носом конкурентний магазин…
Хе-хе-хе!.. Він слідкував за мною! Так мені й треба, нащо я дозволив… хе-хе-хе!.. так розперезатися… цьому пройдисвітові».
Він зачепив рукавом перо, і воно впало на підлогу.
Жецький нахилився, щоб його підняти, і раптом відчув у грудях гострий біль, немов хтось пробив йому легені стилетом.
Він відчував, немов у нього щось застрягло в лівій легені.
— Астма? — прошепотів пан Ігнац. — Треба мені серйозно взятися за лікування. Інакше років через п’ять-шість я зроблюсь зовсім нікудишнім. Ех, треба було мені про це подумати років з десять тому!..
Він заплющив очі, і йому здалося, що все його життя, від останньої хвилини до раннього дитинства, розгорнулося в довгу панораму, а він надзвичайно спокійно й легко пропливає повз неї. Здивувало його тільки те, що кожна картина, яку він проминав, одразу випадала з його пам’яті і відновити її вже було неможливо. Ось обід в «Європейському» готелі з приводу відкриття нового магазину…
Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» — думав він.
Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.
— Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. — шепотів він.
Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце — душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…
Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.
Нарешті й ця остання зірка згасла.
Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…
Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:
— Прошу пана, обід захолоне!..
Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:
— Прошу пана…
Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.