Нетопир
Шрифт:
Вона відповіла невизначено. Вночі вона чекала дзвінка з Швеції. Від батьків.
— У мене день народження, — сказала вона.
— Вітаю.
Харрі поклав слухавку. Всередині старий ворог знову підводив голову.
За півгодини Леб’є з Харрі доїхали до будинку Ендрю Кенсинґтона на Сідней-роуд у Четвіку. Мила вуличка в милому передмісті.
— Ми адресу не переплутали? — запитав Харрі, звіряючи номер будинку.
Це була велика кам’яна вілла з подвійним гаражем, підстриженим газоном і фонтаном. До розкішних дверей з червоного дерева
Далі відвів їх за будинок, де починався величезний сад, і вказав на низеньку цегляну будівлю, схожу на будиночок садівника в класичному англійському маєтку.
— Ми хотіли зайти, — Харрі помітив, що говорить дуже голосно, так, ніби в хлопчика проблеми ще й зі слухом. — Ми працюємо… працювали разом з Ендрю. Ендрю помер.
Він дістав низку ключів зі шкіряним брелоком. Хлопчик поглянув на них і раптом з розгубленим виглядом почав хапати ротом повітря.
— Він помер раптово, цієї ночі, — вів далі Харрі.
Хлопчик стояв перед ними, безвільно опустивши руки.
В його очах блищали сльози. Харрі зрозумів, що він, мабуть, добре знав Ендрю, адже той мешкав тут майже двадцять років. А хлопчик, напевно, ріс у великому будинку. Харрі мимохіть уявив, як маленький хлопчик і чорний дядько граються в саду, ганяють м’яча, як цей хлопчик отримував свою порцію дружби і на додачу — трохи грошей на морозиво й пиво. Може, поліцейський з маленького будиночка ділився з ним своїми мізерними заробітками та щедрими казками. А коли хлопчик підріс — то й порадами, як поводитися з дівчатками чи битися.
— Взагалі-то ми не просто працювали разом. Ми були друзями. Ми теж, — додав Харрі. — Можна ми туди зайдемо?
Хлопчик моргнув, стиснув губи й кивнув.
Харрі подумки вилаявся. «Зберися, Холе, — подумав він. — Бо скоро сльозуватимеш від усіх цих історій, мов ті американці».
Маленький холостяцький будиночок відразу вразив Харрі своєю чистотою та охайністю. На столику перед портативним телевізором у спартанській вітальні не було розкиданих скрізь газет, на кухні не лежали купи немитого посуду. У коридорі, як на параді, вишикувалися чоботи й черевики з акуратно заправленими шнурками. Ця підтягнутість про щось нагадала Харрі. Бездоганно біла постеля у спальні була застелена струнко й рівно. Здавалося, щоб лягти в ліжко, доведеться протиснутися в щілину між ковдрою й простирадлом. Харрі вже не раз прокляв так само безглуздо застелене ліжко в своєму номері.
У ванній перед дзеркалом у зразковому порядку лежали: бритва, крем після гоління, мило, зубна щітка, паста й шампунь. І все. У вбиральні теж нічого екстравагантного, переконався Харрі. І раптом зрозумів, що йому все це нагадує — його власну квартиру після того, як він кинув пити.
Нове життя почалося для Харрі разом із цим суворим порядком: кожній речі — своє місце, полиця або шухляда, куди вона повертається відразу ж після використання. Жодної ручки не на своєму місці, жодної перегорілої пробки на розподільному щитку. Все це мало не тільки практичне, а й символічне значення: хай
Харрі попросив Леб’є оглянути шафу й комод у спальні і, тільки коли той пішов, відчинив туалетну шафку поряд із дзеркалом. На двох верхніх полицях акуратними штабелями, як боєголовки на військовому складі, лежало зо два десятки одноразових шприців у вакуумних упаковках.
Звичайно, в Ендрю Кенсинґтона міг бути діабет і колоти він міг інсулін, але Харрі знав правду. Якщо перерити половину будинку, можна знайти наркоманську заначку — порошок і все необхідне начиння, але не було сенсу: Харрі й без того все знав.
«Чинґісхан» не збрехав, коли казав, що Ендрю Кенсинґтон — наркоман. А коли Харрі знайшов його у квартирі Отто, сумнівів не залишилося. У такому жаркому кліматі, коли можна завжди носити сорочку тільки з коротким рукавом, поліцейський не може хверцювати зі слідами уколів на руках. Тому змушений колотися ще будь-куди: наприклад, у ногу. І про це свідчила голінка Ендрю.
Наскільки пам’ятав «Чинґісхан», Ендрю купував героїн у того парубка з голосом Рода Стюарта. З його слів, Ендрю міг колотися майже без шкоди для працездатності, не втрачаючи легкості в спілкуванні.
— Це не така вже й рідкість, як багато хто вважає, — казав «хан». — Але коли Лихач від когось дізнався, що хлопець — з поліції, хотів його застрелити. Думав, він збирається нас здати. Та ми відмовили. Адже цей хлоп’яга стільки років був мало не кращим клієнтом Лихача! Не торгувався, завжди справно платив, усе як годиться, жодного тобі патякання чи ще яких дурощів. Ніколи не бачив, щоб абориген так на славу купував наркотики. Чорт, та я взагалі кращих покупців не зустрічав!
Він жодного разу не бачив і не чув, щоб Ендрю розмовляв з Евансом Вайтом.
— Вайт з приватними клієнтами не працює, він оптовик — і крапка. Хоча я чув, ніби він приторговував на вулиці в Кінґз-Крос. Для чого — не знаю — він і так добре заробляє. Але він уже покинув цю справу — чув, що в нього виникли проблеми з повіями.
«Чинґісхан» говорив відверто. Відвертіше, ніж потрібно, щоб урятувати свою шкуру. Можна було подумати, це його розважає. Напевно, розумів: якщо вже хтось із колег Харрі — їхній клієнт, арешту можна не боятися.
— Передавай йому привіт. Скажи, ми його чекаємо. Ми ж не злопам’ятні, — посміхнувся «хан». — Хоч би хто вони були, вони завжди повертаються. Завжди.
Харрі увійшов до спальні. Леб’є без особливого ентузіазму копирсався в білизні й паперах.
— Знайшов що-небудь? — запитав Харрі.
— Нічого особливого, а ти?
— Нічого.
Вони подивилися один на одного.
— Ходімо звідси, — сказав Харрі.
Начальник охорони театру Сент-Джордж сидів у їдальні. Навіть можна було повірити, що він спокійний. Харрі він запам’ятав з минулого вечора.
— Н-нарешті мене перестали запитувати і д-докопуватися, як усе це було. Тут ц-цілий день товклися журналісти, — сказав він. — І ще ваші експерти. Але в-вони просто працювали і нас не ч-чіпали.