Нетопир
Шрифт:
— Лежав поряд з гільйотиною, разом з бутафорською головою й перукою, сер. Вбивця надягнув його після злочину. Вельми хитро. І навряд чи готувалося заздалегідь.
Маккормак підпер голову долонями:
— Що ти скажеш, Юне?
Протягом усього цього часу Юн щось вистукував на комп’ютері.
— Абстрагуймося від диявола в чорному одязі, — запропонував він. — Найлогічніше передбачити, що вбивця — один з акторів.
Водкінс голосно чмихнув.
— Дозвольте договорити, сер, — сказав Юн. — Ця людина знала програму й те, що після номера з кішкою Отто на сцені не з’явиться — тобто
Усі тільки ствердно кивнули.
— Крім того, я з'ясував: ще троє членів трупи теж їздили з «Пересувним австралійським парком розваг». Тобто сьогодні в театрі було ще троє, які раніше бували у певних місцях у певний час. Може, Отто був ні в чому не винен, а просто знав занадто багато? Шукаймо там, де можна що-небудь знайти. Пропоную почати з трупи, а не з примари опери, яка нам явно не по зубах.
Водкінс заперечливо похитав головою:
— Не забуваймо про те, що хтось невідомий покинув місце злочину в костюмі, що лежав поряд зі знаряддям убивства. Не може бути, щоб він не мав до цього вбивства жодного стосунку.
— Гадаю, трупі треба дати спокій, — підтримав його Харрі. — Досі ніщо не спростовує нашу версію, що саме Отто винен у всіх зґвалтуваннях і вбивствах. А причин убити маніяка — безліч. По-перше, може, вбивця був у всьому замішаний, знав, що Отто скоро заарештують, і боявся погоріти разом з ним. По-друге, вбивця міг і не знати наперед, скільки в нього часу, — він міг випитати це в Отто. А по-третє, вдумайтеся в подію. — Він заплющив очі. — Розумієте? Вбивця — нетопир. Нарадарн!
— Що-що? — запитав Водкінс.
Маккормак засміявся.
— Здається, наш норвезький друг заглибився в порожнечу услід за нашим улюбленим детективом Кенсинґтоном, — пояснив він.
— Нарадарн, — повторив Юн. — Нетопир, символ смерті в аборигенів.
— Мене непокоїть інше, — вів далі Маккормак. — Хлопець міг відразу після злочину непомітно вискочити в задні двері й опинитися на одній з найбільш жвавих вулиць Сіднея, де йому дуже легко було відразу загубитися в натовпі. А він марнує час на те, щоб надягти костюм, який напевно викличе підозри в інших, проте водночас не викличе їх у поліції. Ніби знав, що ми стежитимемо за задніми дверима. А коли так, то звідки він міг про це дізнатися?
Запала тиша.
— До речі, як там Кенсинґтон у лікарні? — Маккормаку набридло жувати жуйку, і він приліпив її під стіл.
Стало зовсім тихо. Тільки ледь чутно шелестів вентилятор.
— Його там уже немає, — нарешті відповів Леб’є.
— Мгу… швидко ж він видужав! — сказав Маккормак. — Та однаково мусимо задіювати решту ресурсів, адже — запевняю вас — розчленовані клоуни привертають більшу увагу преси, ніж зґвалтовані жінки. І повторю, хлопці: ми не можемо собі дозволити начхати на газети. Скільки у нас начальників познімали й змінили через кляті газетні статті! Тому, якщо бажаєте моєї відставки, ви знаєте, що робити. Тепер — по хатах, відсипатися. Що, Харрі?
— Нічого, сер.
— Гаразд. Добраніч.
Усе
Він лежав у ліжку, а вона стояла серед кімнати і, не зводячи з нього серйозних, майже сумних очей, поступово скидала з себе одяг. У Бірґіти були довгі ноги, струнке тіло й шкіра біла як сніг, особливо при такому освітленні. За прочиненим вікном гуло нічне місто — автомобілями, мотоциклами, звуками шарманок гральних автоматів і ритмом диско. І все це — з галасом суперечок, криків і брудної лайки — нагадувало сюрчання цвіркунів.
Бірґіта розстібала блузку — не надто повільно й зовсім не хтиво. Вона просто роздягалася.
«Для мене», — подумав Харрі.
Без одягу він бачив її і раніше, але сьогодні все було по-іншому. Вона була така вродлива, що Харрі нараз засоромився свого поки що ледь помітного подвійного підборіддя. Раніше він не розумів її соромливості: чому вона повністю роздягалася тільки під ковдрою і чому, коли вставала з ліжка, щоб іти в душ, прикривалася рушником. Потім зрозумів, що річ зовсім не в скромності чи соромливості. Просто має пройти час, щоб почуття усталилися, народилась довіра одне до одного. А сьогодні все по-іншому. Роздягання було ритуалом, і своєю голизною вона ніби показувала, яка вона вразлива, як вона йому довіряє.
Серце забилося сильніше. Почасти тому, що Харрі пишався і радів довірі цієї сильної вродливої жінки, почасти — від страху, що він негідний цієї довіри. Але найбільше — через те, що він зрозумів: усе, про що він думає і що відчуває, — тут, перед ним, у миготінні рекламних щитів, червоному, синьому й подекуди зеленому. На, дивися! Що, роздягаючись сама, вона роздягала його.
Залишившись зовсім без одягу, вона й далі стояла, і здавалося, її біла шкіра освітлює кімнату.
— Йди сюди, — покликав він голосом радше невиразним, ніж упевненим, відкидаючи ковдру.
Та Бірґіта не зрушила з місця.
— Дивися, — прошепотіла вона. — Дивися.
12
Гладка пані та розтин
Була восьма ранку. Коли Харрі після довгих умовлянь таки пропустили до палати, «Чинґісхан» ще спав. Але щойно Харрі зі скрипом підсунув до ліжка стілець, він розплющив очі.
— Доброго ранку, — привітався Харрі. — Як спалося? Пам’ятаєш мене? Я валявся на столі, і в мене були перебої з повітрям.
«Чинґісхан» застогнав. З широким білим бинтом довкола голови він мав не такий грізний вигляд, як тоді у «Крикеті», коли замірявся убити Харрі.
Харрі дістав з кишені крикетного м’яча:
— Я тут поговорив з твоїм адвокатом, і він сказав, що ти не маєш наміру позиватися з моїм колегою.
Харрі перекинув м’яча з правої руки в ліву.
— Враховуючи, що ти мене трохи не вбив, я, звісно, дуже стурбований долею мого рятівника. Але, якщо вірити твоєму адвокатові, справа в тебе виграшна. По-перше, він сказав, що ти не напав на мене, а тільки відштовхнув, захищаючи свого друга, якого я міг серйозно скалічити. По-друге, він стверджує: тобі надзвичайно пощастило, що ти відбувся черепно-мозковою травмою, бо міг би й ноги простягти від цього крикетного м’яча.