Нетопир

Несбьо Ю

Отто з’явився знову в невеликій сценці в другому акті, убраний мисливцем і з пістолетом у руці. Назустріч котилися дерева, він щось видивлявся крізь них, насвистуючи птахом. Потім прицілився. Гучно бахнуло, від пістолета вгору піднялася хмарка диму, з одного дерева на сцену гепнулося щось чорне. Мисливець підбіг і підняв чорну кішку! Здавалося, він украй здивований. Важко зітхнувши, Отто під оплески покинув сцену.

— Я не зрозумів, — пошепки поскаржився Водкінс.

Харрі також не здатний був оцінити номер по заслузі, по-перше, через

те, що нерви в нього були надто напружені, а по-друге, він більше дивився на годинник, ніж на сцену. До того ж основу більшості номерів складала місцева політична сатира, яку не розумів Харрі, зате вельми цінували глядачі. Музика заграла голосніше, вогні блимнули, і всі артисти вийшли на сцену.

Харрі й Водкінс, вибачаючись на кожному кроці, протовпилися вперед і рушили до відчинених дверей збоку від сцени, як і було домовлено. Вони опинилися в коридорі, що півколом огинав сцену. Знайшовши двері з табличкою «Отто Рехтнаґель, клоун», стали чекати під ними. Від оплесків і музики здригалися стіни, та Водкінс розчув слабкий писк рації й вивудив її з кишені.

— Вже? — запитав він. — Ще ж музика не скінчилася. Прийом.

Водкінс вирячив очі.

— Що?! Повтори. Прийом.

Харрі зрозумів: щось іде не так.

— Сиди, стеж за дверима. Кінець зв’язку!

Водкінс запхав рацію назад до кишені і дістав з портупеї пістолет:

— Леб’є не бачить Рехтнаґеля на сцені.

— Може, він просто його не впізнав? Вони так гримуються, що…

— Свині немає на сцені, — повторив Водкінс, безрезультатно смикаючи дверну ручку. — Чорт, Харрі, добром це не кінчиться!

Коридор був вузький. Водкінс притулився спиною до протилежної стіни й почав гатити в двері ногою. З третього удару двері вилетіли. Гримерку заповнювала біла пара. На підлозі була вода. І вода й пара струменіли з прочинених дверей — очевидно, в душову. Вони встали по обидва боки цих дверей, Харрі дістав пістолет і намацав курок.

— Рехтнаґелю! — гукнув Водкінс. — Рехтнаґелю!

Відповіді не було.

— Не подобається це мені, — прошипів він.

Харрі це теж не подобалося — він за своє життя дивився надто багато детективів і знав, що відчинені душові, з яких ніхто не відповідає, нічого хорошого не провіщають.

Водкінс вказівним пальцем показав на Харрі й великим — на душову. Харрі захотілося у відповідь показати середній, але сперечатися не доводилося. Ногою відчинивши двері, він зробив крок у жару і пар й відразу змок на хлющ. Просто перед Харрі висіла занавіска. Не опускаючи пістолет, Харрі рвучко відсмикував її.

Порожньо.

Закриваючи воду, Харрі обпік руку, голосно лайнувшись по-норвезьки. У черевиках хлющало. Пара розсіювалася. Харрі оглянув душову.

— Нікого! — гукнув він.

— А якого біса тут стільки води?

— Почекай, тут щось застрягло в зливному отворі.

Харрі сунув руку в воду, шукаючи затичку, і намацав щось гладке і м’яке, що застряло у стокові. Харрі потягнув це «щось» угору. Раптом він відчув, що починає задихатися. Він проковтнув слину й постарався вдихнути, але пара все сильніше стискала йому горло.

— Що там? — запитав Водкінс.

Він стояв у дверях

душової й дивився на Харрі, який присів навпочіпки.

— Здається, я програв Отто Рехтнаґелю сто доларів, — тихо відповів Харрі. — Точніше, тому, що від нього залишилося.

Що відбувалося потім, Харрі бачив ніби в тумані. Здавалося, пара з душової кабінки розлилася по його тілу.

У коридорі розпливчастий силует охоронця намагався відчинити двері реквізиторської. Замкову шпару було заліплено чимось червоним. Двері зламали, усередині стояла скривавлена гільйотина. Почувся скрик — якийсь глухуватий, невиразний, — колег Рехтнаґеля не вдалося стримати, і перед їхніми очима з’явився Отто, розкиданий по всій кімнаті.

Кінцівки валялися по кутках, ніби лялькові руки й ноги.

Підлога й стіни були забризкані справжньою липкою кров’ю, яка поволі зсідалася й темніла. Позбавлене рук і ніг тіло лежало на підставці для гільйотини — скривавленим шматком м’яса з широко розплющеними очима, клоунським носом й помадою на губах і щоках.

Харрі здалося, що пара підступила йому до шкіри, заповнила рот і сягнула піднебіння. Ніби в сповільненій зйомці, з туману з’явився Леб’є, підійшов до нього й голосно прошепотів на вухо: «Ендрю зник з лікарні».

Водкінс усе ще не міг відійти від гільйотини.

— Чортяча самовпевненість, — почув Харрі відлуння його голосу.

Еге ж, відгукнулося в голові у Харрі.

На голову Отто вбивця начепив білу перуку.

Вентилятор, мабуть, змастили — він обертався рівно і майже безшумно.

— Отже, поліцейські в машині бачили, як із дверей виходив тільки кат, вдягнутий у чорне, так?

Маккормак викликав усіх до кабінету.

Водкінс кивнув:

— Так, сер. Погляньмо, що бачили актори й охорона, — їх свідчення зараз записують. Або вбивця сидів у залі і пройшов у відчинені двері на сцені, або ж він увійшов у задні двері до приїзду нашої машини.

Він зітхнув.

— Начальник охорони каже, що під час вистави задні двері були замкнуті. Отже, або в нього був ключ, або він непомітно увійшов разом з акторами і десь сховався. Потім, після номера з кішкою, коли Отто готувався до останнього виходу, він постукав до гримерки. Вочевидь, він його приспав — експерти знайшли сліди діетилового ефіру. Будемо на це сподіватися, — додав Водкінс. — І зробив це або в гримерці, або вже у реквізиторській. Цей хлопець — сущий диявол. Розчленувавши тіло, він узяв відрізаний статевий орган, спокійно повернувся до гримерки і відкрив воду, щоб, коли до Отто прийдуть, подумали, що він у душі.

Маккормак відкашлявся.

— А гільйотина? Людину можна вбити й простіше.

— Сер, я вважаю, з гільйотиною все вийшло випадково. Навряд чи він знав, що в перерві її перенесуть у реквізиторську.

— Дуже, дуже хвора людина, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— А двері? Вони ж усі були замкнені. Як він потрапив до реквізиторської?

— Я розмовляв з начальником охорони, — сказав Харрі. — Як у керівника трупи, у Отто була своя низка ключів. Вона зникла.

— А той… костюм диявола?