Нетопир

Несбьо Ю

— Так, у них ще та робота.

— Е-ге ж. Уночі не міг заснути. Потім дружина д-дала мені снодійного. Нікому такого не побажаєш. Ви ж бо люди звичні, а ми…

— Ну, те, що сталося тут, і ми бачимо не щодня.

— Н-не знаю, чи зможу я тепер увійти до тієї кімнати.

— Нічого, оговтаєтеся з часом.

— Та ні. Я вже н-навіть реквізиторською її не н-називаю. Просто «т-та кімната».

— Час лікує, — заспокоїв його Харрі. — Я це знаю напевне.

— С-сподіваюся, констеблю.

— Кличте мене Харрі.

— Кави, Харрі?

Харрі

кивнув і поклав на стіл низку ключів.

— Бачу, — сказав охоронець. — Цю низку брав Рехтнаґель. Я п-подумав, що це до д-добра не д-доведе, треба буде замінити всі замки. Де ви їх знайшли?

— Вдома у Отто Рехтнаґеля.

— Як? Він же вчора відкривав ними гримувальню.

— Гадаю, за сценою були не тільки актори.

— А-а. Зараз подивимося. Освітлювач, двоє робітників сцени і звукооператор. Н-ні гримерів, н-ні костюмерів — на це немає коштів. Так, це все. Під час вистави т-тут були тільки робітники сцени та актори. Ну і я.

— І більше нікого?

— Нікого, — серйозно відповів охоронець.

— Сюди можна пройти іншим шляхом, окрім як через задні або бічні двері?

— Ну, є обхідний шлях через галерею. Вчора галерея була зачинена, але д-двері залишили відімкнутими, бо там сидів освітлювач. Поговоріть із ним.

Величезні очі освітлювача були вибалушені, як у глибоководної риби, зненацька витягнутої з води.

— Стривайте… До перерви там сидів хлопець. Якщо ми знаємо, що аншлагу не буде, то квитки продаємо тільки до партеру. Але він міг там сидіти — галерею ж не замикають, хоча квиток у нього в партер. Він сидів сам у задньому ряду. Пам’ятаю, я ще здивувався, що він сів так далеко від сцени. Світла було мало, та я його бачив. А коли я повернувся, він, як я сказав, уже пішов.

— Чи міг він потрапити за сцену через ті самі двері, що й ви?

— Гм… — почухав потилицю освітлювач. — Гадаю, так. Якщо він пройшов просто до реквізиторської, його могли й не помітити. Зараз мені здається, щось із ним було не так. Мгу… Так, щось не збігалося, я помітив.

— Отже, так, — сказав Харрі. — Усе це добре. Зараз я покажу вам фото…

— Я пам’ятаю, що той хлопець…

— …але спочатку, — перебив його Харрі, — мені хочеться показати вам того, кого ви могли бачити вчора. Коли ви побачите фотографію, не роздумуйте, кажіть перше, що спаде на думку. Потім можете передумати. Я просто хочу побачити вашу першу реакцію. Гаразд?

— Гаразд. — Освітлювач ще сильніше вирячив очі і став схожий на жабу. — Я готовий.

Харрі показав йому фотографію.

— Це він, — швидко квакнув людина-жаба.

— Подумайте тепер гарненько, — попросив Харрі.

— Все правильно. Саме це я й хотів сказати, констеблю. Той чоловік був чорний. Абориген. Це він!

Харрі стомився. День був довгий, і Харрі намагався не думати про те, як він закінчиться. Коли він увійшов до прозекторської, то у світлі великих ламп побачив міцну, дебелу постать доктора Енґельзона, що

схилився над столом, на якому лежало тіло огрядної жінки. Харрі не мав більше сили дивитися на товстих жінок, тому попросив помічника повідомити лікаря, що прийшов Ховлі, який йому телефонував.

Невдоволена фізіономія Енґельзона наводила на думку про «чокнутого професора». Рідке волосся стирчало навсібіч, а світлі кущики бороди росли як попало на рожевому поросячому обличчі.

— Слухаю?

Харрі зрозумів, що лікар уже забув про їхню телефонну розмову, хоча минуло не більше двох годин.

— Мене звуть Харрі Ховлі, я дзвонив вам — дізнатися про попередні результати розтину Ендрю Кенсинґтона.

Хоча в кімнаті було повно інших запахів, Харрі безпомильно вирізнив серед них запах джину.

— Так-так. Авжеж. Кенсинґтон. Сумно. Ми з ним прегарно теревенили. Коли він був живий, зрозуміло. А зараз лежить у шафі — і не поговориш.

Енґельзон тицьнув великим пальцем за спину.

— Еге ж, лікарю. То що ви з’ясували?

— Послухайте, містере… як вас?.. так, Ховлі. У нас тут купа трупів, і всім хочеться скоріше. Не трупам, зрозуміло, а поліцейським. Але є черга. Такий порядок, винятків ми не робимо, розумієте? Та сьогодні телефонував Маккормак, велике цабе, і сказав, що це самогубство слід вивчити в першу чергу. Я не встиг у нього запитати, але, може, ви мені відповісте, містере Хоган: що це в Кенсинґтоні такого особливого?

При цьому він зневажливо швидко підвів голову й обдав Харрі ароматом джину.

— Це вам краще знати, лікарю. Є в ньому щось особливе?

— Особливе! Що ви маєте на увазі? У нього немає ні дерев’яної ноги, ні запасної пари легенів, ні сосків на спині.

Втома. Харрі зараз зовсім не хотілося сперечатися з п’яним патологоанатомом, який надумався качати права, бо бач зачепили його самолюбство. А у фахівців самолюбство особливо вразливе.

— Чи є що-небудь… незвичайне? — уточнив Харрі.

Енґельзон подивився на нього мутнуватими очима.

— Ні, — сказав він. — Нічого незвичайного. Все звичайне.

Лікар і далі дивився на нього, похитуючи головою. Харрі зрозумів, що це ще не все. Просто сценічна пауза, яка п’яному здавалася не такою затягнутою, як тверезому.

— У нас тут зазвичай, — нарешті заговорив лікар, — трупи напхані наркотиками. У цьому випадку — героїном. Незвично, що він поліцейський. Але чи так уже незвично — не знаю. Поліцейські до нас на стіл потрапляють рідко.

— Причина смерті?

— А хіба не ви його знайшли? Чому, по-вашому, помирають, висячи в петлі під стелею? Від коклюшу?

Усередині в Харрі вже все нуртувало, але він поки що стримувався.

— Тобто помер він через брак кисню, а не від передозування?

— П’ять балів, Хогане.

— Добре. Наступне запитання: час смерті?

— Ймовірно між північчю і другою ночі.

— А точніше?

— Вам полегшає, якщо я скажу: «чотири хвилини на другу»? — Обличчя лікаря поступово буряковіло.