Інферно
Шрифт:
— Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.
До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон став agitato,бо дізнався, що він в Італії.
«Agitato? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із
— Що зі мною трапилося? — суворо спитав він. — І який сьогодні день тижня?
— Та все нормально, — відповіла жінка. — Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.
«Понеділок. — Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам- один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. — Це було два дні тому?! — Професор спробував пригадати хоч що- небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. — Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.
Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.
— Ви видужаєте, усе буде нормально, — запевнила вона його лагідним і тихим голосом. — Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. — Вона зробила невеличку паузу. — Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.
Ленґдон на мить замислився.
— Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.
Жінка всміхнулася.
— Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.
Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.
— А що... що сталося? Як я сюди потрапив?
Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо...
— Як я сюди потрапив? — наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.
— Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, — погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. — Я розповім. — І вона мовила підкреслено серйозним тоном: — Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.
Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста 1. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.
Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.
Лікарка
— Благаю, пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.
Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.
— Лікарю Марконі?
Бородань натиснув на кнопку й відповів:
– Si?
Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожніпогляди?
— Momento, — сказав Марконі, завершуючи розмову.
— Що сталося? — спитав Ленґдон.
Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.
— То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.
У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.
— Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.
На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.
— Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.
Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.
— Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!
Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.
— Це палата інтенсивної терапії, — пояснила вона. — Що найраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому. За хвилину лікар Марконі піде гляне, хто то прийшов і що йому чи їй треба.
— А якщо це треба мені? — напосідливо спитав Ленґдон.
Пані Брукс терпляче всміхнулася і, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:
— Пане Ленґдон, є деякі речі стосовно минулої ночі, про які ви не знаєте... стосовно того, що з вами трапилося. І перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб...
— Які факти?! — прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. — Усе, що мені відомо, — це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».
Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.
— Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? — спитав він. — Може, я комусь заподіяв шкоду?
— Ні, ні, — запевнила його лікарка. — Гадаю, що ні.
— Тоді що ж трапилося?! — настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. — Я маю право знати, що відбувається!
Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула й підійшла до ліжка Ленґдона.