Інферно
Шрифт:
А отут треба відкинути найменші вагання.
Янатискаю на ручку й заходжу до проходу, із якого, я певен, мені вже не буде вороття. Я підганяю свої налиті свинцем ноги вгору, вузькими сходами... піднімаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.
Знизу долітає відлуння голосів. Благальних голосів.
Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.
Вони не розуміють, що має статися... не розуміють,
Яка невдячна країна!
Япіднімаюся вище, і на мене тиснуть видіння... хтиві тіла, що звиваються під вогняним дощем, пожадливі душі, що плавають у фекаліях, зрадливі негідники, що застигли в крижаних лещатах сатани.
Долаючи останні сходинки, я, погойдуючись і мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повітря. Кидаюся до високої, із мене заввишки, стіни і вдивляюся крізь вузькі бійниці. Далеко внизу лежить благословенне місто, у якому я знайшов притулок і захист від тих, хто виштовхнув мене у вигнання.
А голоси за спиною гукають, підходячи дедалі ближче:
— Те, що ти зробив, — це божевілля!
Божевілля породжує божевілля.
— Заради всього святого, — гукають вони, — скажи, де ти його сховав?
Саме заради всього святого я вам цього не скажу.
І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моїх зелених очей, вираз їхніх облич стає похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:
— Ти ж знаєш наші методи. Ми здатні змусити тебе розповісти, де воно сховане.
Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись від вас.
А внизу, запаморочливо далеко внизу піді мною, червоні черепичні дахи розпливлися передмістям, наче море вогню, освітлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гіганти... Джотто, Донателло, Брунеллескі, Мікелан- джело, Боттічеллі.
Я трохи підсунувся — пальці ніг торкнулися краю.
— Спускайся! — кричать вони. — Ще не пізно!
О свавільні невігласи! Невже ви не здатні узріти майбут нє? Невже ви не здатні збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?
Я з радістю зроблю цю завершальну жертву... а разом із нею знищу вашу останню надію знайти те, що ви шукаєте.
Вам ні за що не вдасться вчасно віднайти його.
А внизу, на відстані ста футів, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрімотна оаза. От якби мати більше часу... але час — це єдина річ, яку не здатні здобути навіть мої чималі статки.
У ці завершальні секунди я дивлюся вниз на майдан і помічаю образ, який спантеличує мене.
Я бачу твоє обличчя.
Ти вдивляєшся в мене із затінку. Твої очі сумні, однак я бачу в них благоговійну шанобливість до того, що я звершив. Ти розумієш, що я не маю вибору. Заради любові до людства я
Він зростає навіть тепер... вичікує... нуртує під червоними, мов кров, водами лагуни, у якій не віддзеркалюються зірки.
Тож я відводжу погляд від твоїх очей і спрямовую його вгору, до обрію. Стоячи високо над цим світом, що зігнувся під тягарем власних проблем, я висловлюю своє останнє прохання.
Любий Боже! Молюся Тобі, щоби світ пам’ятав мене не як жахливого грішника, а як славетного рятівника, яким я є насправді, і Тобі це відомо. Молюся, щоби Людство збагнуло, який дарунок я йому залишаю.
Мій дарунок— це майбуття.
Мій дарунок — порятунок.
Мій дарунок— пекло.
Зцими словами я шепочу: «Амінь!» — і ступаю останній крок у безодню.
РОЗДІЛ 1
Спогади вирисувалися повільно... наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного ко лодязя.
Жінка під вуаллю.
Роберт Ленґдон вдивлявся в неї з протилежного боку річки, бурхлива вода якої була червона від крові. Жінка стояла на далекому березі, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а її лице затуляла вуаль. У руці вона стискала тенію— тканинну стрічку, яку підняла на честь моря трупів, що лежали побіля її ніг. Запах смерті витав повсюди.
— Шукай, — прошепотіла жінка. — І знайдеш.
Ленґдону ті слова почулися так, наче він сам вимовив їх
у себе в голові.
— Хто ти? — гукнув він, але голос його не мав звуку.
— Час спливає, — прошепотіла вона. — Шукай і знайдеш.
Ленґдон ступив крок до ріки й побачив, що вода її червона, мов кров, і занадто глибока, щоб перейти на той бік. Коли Ленґдон знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.
Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.
— Хто ти?! — знову вигукнув Ленґдон.
У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту — змія, що обвилася довкола жезла.