Обитель героїв
Шрифт:
Але все дарма.
Крепундія билася на шиї другим серцем. Поспішала насолодитися биттям, перш ніж замовкнути. Був тому провиною сам Рене з його любовною лихоманкою, чи щось інше – але круговорот буття-привида всередині медальйона з'їхав з уторованої колії. Заморожений, зациклений час зрушив з місця, втрачаючи хвилину за хвилиною. Виток за витком Хендрика Землич наближалася до смерті, відстроченої невідомим чарівником.
І Рене Кугут прийняв рішення.
CAPUT XXIII«Ось і день минув, ось і рік, і ще більш – час збирать імена та каміння…»
Горбань замовк. Якусь
Фон Шмуц кліпнув і побачив.
Спершись на стовбур самотньої вільхи, за двадцять кроків від веранди стояла Марія Форзац. Біля ніг жінки мармуровим сфінксом застиг Лю. Собака не ворушився.
– Здрастуй, Маріє.
– Здрастуй, Климе.
– Як Кристофер?
Голос профоса був мертвотно-спокійний.
– Йому краще. Він спить. Я вийшла на прогулянку…
Застигла маска обличчя Марії загрожувала піти тріщинами, обсипатися, оголюючи сховані до часу риси. Так обсипався шар фарби, відкриваючи під безневинним пейзажем давнє зображення демона. Барон майже фізично відчув, яких зусиль коштує жінці її самовладання. Тримати в покорі дракона, здатного розірвати темницю на клапті – це було б неможливо, якби не стягла Марія своє серце обручами, стократ міцнішими за сім печатей Тихого Трибуналу.
Профос ступив уперед. Собака встав назустріч, тихо загарчав. Колишній бойовий маг зупинився, підняв руку – немов для пасу – але відразу опустив.
– Ти чула.
– Так.
– Ти впізнала мене.
– Зараз мені здається: я впізнала тебе ще там, у готелі. Втім, це не має значення.
Скупі, ламкі слова облітали, як листя восени. Двоє уникали дивитися одне одному в очі. Незримі чари діялися між ними. Висока Наука, мистецтво блокації, мана, антимана, час і простір – усі чари світу були тут ні до чого.
– Двадцять п'ять років… – тихо прошепотів гросмейстер Ефраїм Клофелінг.
І трьома словами зірвав тишу.
– Двадцять п'ять років?! – вереснув Рене Кугут, вихопивши в мага, що розгубився, крепундію. – Чверть століття? Що таке чверть століття, я запитую вас?!
– Це термін, якого ви ще не прожили, юначе, – спробував угамувати істеричного Аспіда барон, але безуспішно.
– Вони зустрілися! Вони живі! А вона вмерла сто років тому – й замурована в цьому амулеті! Між нами ціле століття, між нами життя і смерть – моє життя, її смерть… І ви смієте мені казати…
Запал Рене раптово вичерпався. Пульпідор опустився на сходи веранди, незручно витяг ушкоджену ногу.
– Пан Кугут правий, – гросмейстер із сумом розвів руками. – Ми багато чого дізналися за цю ніч, але ні на п'ядь не наблизилися до рішення проблеми. У когось є ідеї? Бо в мене їх нема.
Відверто зізнатися в безсиллі – не у всякого чарівника високого рангу вистачило б на це мужності.
– Ви казали, герцог д'Естрем'єр відкривав медальйон?
– Так. Але ключ, якщо
– Якщо немає ключа, можна підібрати відмичку, – запропонував барон.
Гросмейстер зітхнув:
– Боюся, сам герцог і був ключем. Батько призначав медальйон Губерту, і тільки Губерту…
– Знаєте, панове, – криво посміхнувся горбань, зробившись схожим на втомлену горгулію, – раніше я заздрив його високості. Мріяв зрівнятися з ним: подвигами, славою, знатністю… Дурню, ти одержав те, чого хотів. Я більше не заздрю Губерту Раптовому. Ми обидва любили ту саму жінку. І вона стала недосяжна для нас обох. У цьому ми рівні: я і він.
Медальйон у руках Чорного Аспіда клацнув і розкрився.
* * *
Конрад відчував себе деревом. Могутнім старезним ясеном, з корінням, що сягає глибоких водоносних шарів, і кроною, що підпирає Овал Небес. Ясен був чимось на кшталт генеалогічного дерева, зображеного на авантитулі «Історії роду» Шмуців. Тільки це древо замість роду обмежилося одним-єдиним бароном. Кожна гілочка, кожна молода галузка, кожний зелений листочок були тим, ким міг би за певних обставин стати Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. П'яницею, скнарою, багатодітним батьком, воїном, самітником, гостинним господарем, безнадійно закоханим паладином… Коріння ж було тим, ким були чи могли стати всі покоління славних предків барона, від покійного батька – до Алерика Вірного, які отримали баронський титул задовго до сходження на імперський престол Пепіна Садженого.
Імовірності розгалужувались і множилися, тріпотіли на вітрі, шепотілися під яскравим сонцем; вони розповідали Конрадові про дива та дивовижі. Якби він продовжував військову кар'єру замість служби у Всевидющому Приказі… Якби він не розірвав бурхливий, але швидкоплинний роман з юною графинею д'Амбузьєн… Якби він не відмовився від земельних претензій на користь братика Хальдріґа…
Усе могло б скластися інакше.
На гірше? На краще?!
Ось він – гладкий, рожевощокий, щасливий батько родини. У них із Лукрецією – двоє синів і дочка; прийоми, бали, виїзди на полювання… Тільки чому обличчя Лукреції пливе, змазується, змінюючись обличчям іншої жінки, знайомої баронові менше тижня? Подружня зрада з його боку, з її боку, дуель… Пишний похорон… Або ось: військовий похід, рубка на стінах Порт-Фаланда, захопленого піратською ескадрою, полон, поневіряння на галері, відчайдушна втеча в гавані Бадандена… Непрожиті життя множилися, нашаровувалися, проростали одне крізь одне, спліталися; а потім чергова гілка вигнулася луком, запускаючи Конрада, перетвореного злими чарами на стрілу, в політ. Тіло обпекло окропом небес, у вухах засвистів вітер.
Він летів і чув чийсь крик.
Невиразність хистких тіней і напівтонів за одну мить змінилася пейзажем: неправдоподібно чітким, тендітним і гострим, як скло. Пронизливо лазурове листя, вогненний багрянець гілок; смарагдовою чашею розкрився над головою Овал Небес; лимонний жовток будівель, зяяння дверей, відчинених навстіж; лілові голки трави під ногами: ступиш – проткнеш стопи наскрізь, і ніякі черевики не врятують.
Застигли людиноподібні статуї: базальт, малахіт, рожевий мармур, туф…