Обитель героїв
Шрифт:
Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
– Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився
З достоїнством вклонився:
– Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
– На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?
– А ви звідки знаєте?
Барон двозначно розвів руками.
Найкраща відповідь у його становищі.
У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.
«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» – подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.
* * *
Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.
Далі – тиша.
Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об'їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії – віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону – агітатор осадив коней біля парадного під'їзду.
– Приїхали, ваша світлосте!
Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю – розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало
– Сюди, прошу вас…
Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові – окремому будинку, увінчаному куполом. Увійти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднішній ранок налаштовував на конспірацію. Хоча про яку конспірацію може йтися на віллі прокуратора, де зайві очі давно заплющилися навіки? Або інакше: про яку конспірацію можна говорити в блискучій Реттії, де будь-яке «апчхи» стає надбанням мас раніше, ніж людина втреться хусткою?
Так і живемо, у єдності протилежностей.
– Пан прокуратор чекає. Ви зволите роздягтися?
Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сідниць, животів і спин бути символом манірності? Ні, Конрад рішуче не бажав виставляти себе на посміховисько. Хто б не зібрався раннього ранку в гостях у Вільгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн і розімліти у парильні – ці люди знали, що роблять і навіщо. Навіть якщо їм просто спало на думку влаштувати годинку дружніх викриттів.
Жестом відіславши дворецького й відмовившись від допомоги слуг, барон роздягся в тісному аподитерії, загорнувся у махровий рушник і безтрепетно ступив на прийом до начальства.
– Доброго здоров'я попарившись, панове!
– Конні! Який я радий тебе бачити! – господар будинку всіх зустрічав цією улюбленою фразою. Навіть державних злочинців, приведених на допит у кайданах. – Хочеш вина? Мені привезли дивовижний аморетійський трокенберг…
– О ні, Віль, – обер-квізитор відразу прийняв запропонований тон. Уміння тонкими фібрами душі відчути настрій вищої за званням особи та підхопити його – запорука кар'єри. Цинічно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесідах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. – Ти ж знаєш, я зранку не п'ю. Хіба що соснівцевий морс…
– А серце не заженеш?
– На моє серце ще не виріс настільки колючий соснівець. Які наші літа?
Вільгельм Цимбал розреготався у відповідь. Він був однолітком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрішав та облисів, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Відростив із залишків волосся на потилиці ріденький хвостик і незмінно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звірят носять на плечі мандрівні шаржери, пропонуючи бажаючим спільний портрет: «Щоб відтінити цією потворою природну красу замовника!»
І в усій Реттії заледве знайдеться десяток драконів небезпечніших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.
– Агов, хто там! Морсу моєму другові!
Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матеріалізувався у запітнілому бокалі з блакитнуватим відливом. Зверху плавала зморщена ягідка. Якщо вірити аптекарям, ягоди соснівцю рятували від задишки – і тому жартома рекомендувалися співробітникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт і полюбив морс зі своєрідним смаком. Тим більше, що морс поліпшував апетит.