Обитель героїв
Шрифт:
– Ворушися, Гібе.
Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.
– Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з'їсть на вечерю.
Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.
– Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!
Будь-кому, хто знається на Високій Науці, – або хоча б тямить у віслюках і конях – слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди мезальянсів між жеребцями-тулпарами зі степових табунів Юк-Таджала, у чиїх жилах текла частка крові диких гіпогрифів,
Зате часто говорили про ціну, ойкаючи та охкаючи. Звести непокірливого тулпара з баалхемською ослицею завбільшки з тяглову кобилу, – півбіди. А спробуй вигодуй новонародженого мірабіла, неодмінно розоривши при цьому три ячмінні поля; підріж, щоб правильно стояли, вуха; старанно, більше ласкою і вмовляннями, аніж ворожінням, прихили тварину до хазяїна, інакше перша поїздка може стати останньою; замов спеціальне сідло, бо горб мірабілів на початку кожного місяця стає болючим… Точніше, двоє спеціальних сідел – вігіла воліла їздити по-чоловічому, але в певні дні без дамського сідла ніяк.
Заздрісники стверджували, що така підла худобина, як цей чудовий віслюк, на вагу золота, а золоту можна знайти краще застосування. Словом, Просперо зробив Анрі воістину королівський подарунок: дорогий і з натяком.
Звернувши в провулок Усікновіння Глави, вігіла спішилася неподалік від входу до «Обителі героїв».
– Чекай тут, Гібе. Я ненадовго.
Прив'язувати віслюка не було потреби. Злодіям, які б з дурної голови спробували вкрасти Гіббуса, Анрі заздалегідь співчувала.
Обійшовши чорно-білий готель по колу, вона знайшла місце, де обсервер зафіксував віз. Тут росли два молоді клени, схожі на отроків, що втекли з дому. Землю навколо встелило святково забарвлене листя. «Якщо листя з верби і клена опадає нечисто, чекай суворої зими», – мимоволі відзначила Анрі. Проганяючи геть сторонні думки, на мить завмерла, зосереджуючись. Дістала з сумочки блакитну крейду, хвацько крутнулась на підборах, окреслюючи коло пошуку. Коло спалахнуло, майже відразу згасло, залишивши кільце диму, і почало повільно розширюватися. Не минуло й хвилини, як у південно-західному секторі виник рваний отвір.
Є слід!
Відверто кажучи, Анрі сумнівалася, що їй удасться виявити вектор некро-еманації. Чужа ґалузь – темний ліс. А ба! Якщо вчула вона, професіоналові тут пройти – раз дунути, два плюнути. Увійшовши в кураж, вігіла згадала гнітючу розмову з Месропом – і, подумки пославши боса з його порадами до Нижньої Мами, спробувала взяти слід самотужки.
Та де там!
Месропу – так само подумки – було запропоновано повернутися назад.
З вибаченнями.
Слід виявився виразним лише «на першу понюшку». Вектор поплив, закручуючись спіраллю; у ніс шибонуло гострою гниллю. Анрі хитнуло; дуже паморочилася голова. На третьому кроці вона мало не впала. Демонові в задницю такі експерименти! Присипали чимось? Тьху, гидота…
Добре запам'ятавши місце, де слід брав початок, вігіла пішла геть. Думки її при цьому рухалися значно швидше за ноги. Немов
Мускул юс! Андреа Мускул юс.
Напевно, з притулку. У підкидьків часто бувають безглузді прізвища.
Навряд чи в добродія Мускулюса залишилися теплі почуття до Тихого Трибуналу. А щодо решти – ідеальна кандидатура! Дійсний член лейб-малефіціуму, за чутками – улюбленець малефактора Нексуса, що свідчить про виняткові чесноти або про неймовірне везіння… Віднедавна – магістр, дисертат захистив…
Годиться.
Залишилася дрібниця: схилити до співробітництва людину, яка при самій згадці про «два Т», мабуть, хапається за срібну голку.
– Ясного сонечка, пані! Прийміть мої щирі співчуття! Вихідного дня, з самого ранку – і на службі! Носом, даруйте, землю риєте, бажаєте правди нам, простим людям, накопати…
– Дякую за співчуття. Я вже накопала повну сумку правди. На все добре.
Тільки зануди-стряпчого бракувало для повного щастя!
– Та звісно! Я ось, зволите бачити, теж працюю. Не покладаючи, так би мовити… – причіпливий, як кліщ, стряпчий прилаштувався поруч. – До речі, пам'ятаєте історію про Міхаля Ловчика? Злодія з Бадандена?!
– У котрого тінь з трьома руками і язиком до пупа?
Анрі прокляла свій власний довгий язик, бо стряпчий, не вловивши іронії, зрадів.
– Ох, і пам'ять у вас, пані! Звір-пам'ять! Я так і знав: уже хто-хто, а ви поцінуєте! Самі поміркуйте: не встиг Міхаль з нової руки натішитися, як зморив його сон. Та такий міцний, що прийняли злодія за мерця. Відвезли на цвинтар, почали ховати. А він візьми та опам'ятайся!
Стряпчий кумедно витріщив очі, зробився схожий на сову, розбуджену серед білого дня. Вони звернули за ріг, і Фернан Терц заторохтів швидко, побоюючись не встигнути доказати:
– Гробарі врозсип, дружки-злодії з переляку за кілки похапалися, за лопати. Думали – піднятий! Насилу бідолаха переконав, що живий. Срібло цілував, часнику три головки без хліба з'їв. На осику виліз і повіситися обіцяв, на доказ. Дружки й відтанули. Правда, впізнавати Міхаля перестали. То ім'я забудуть, то дивляться лоб у лоб: хто такий? Одного разу прирізати хотіли: донощик, мовляв, Плішивого з Пиріжком лікторам здав! А він ні сном ні духом: що за Плішивий, що за Пиріжок, хто їх здав?! Довелося з Бадандена п'ятами накивати. Кажуть, у столицю подався…
Упіввуха слухаючи базіку, Анрі за звичкою відзначала різні з першого погляду, малозначимі деталі. Тінь липової гілки навскіс розсікла ґанок готелю. Сонячний зайчик з вікна будинку навпроти чиркнув по строкатому одудові, що сидів на паркані. Облізла кицька дивилася на одуда уважним, голодним поглядом. За рогом рипнули, важко захлопнулись, невидимі звідси двері.
У поєднанні з розповіддю стряпчого все це свідчило про одне.
– …і якщо власті злодія найближчим часом не впіймають – бути великому лиху! Аж до замаху на його величність і потрясіння основ…