Обитель героїв
Шрифт:
Навряд чи.
Хоча весілля – до несподіваної допомоги, якої не чекаєш…
– Хтось із ваших родичів не впокоївся? А ви не хочете звертатися до властей? Щоб уникнути розголосу?
Відповісти «так»? Послатися на дядька-упиря, що відвідує родину вечорами? Увійдіть у моє становище, нам би тільки відшукати дядечків сховок, а кілок я сама забезпечу, не турбуйтеся…
Ні, не годиться.
Отже, виймаємо з рукава козирного туза.
– Гірше. Біля цього готелю сталося вбивство, обтяжене застосуванням магії. Ви з Лю надасте неоціненну допомогу слідству…
Вігіла
Результат перевершив усі сподівання.
Тінь перетворилася на будівельний розчин, віск – на гранітні плити, а обличчя дами – на нездоланну цитадель.
– Ні.
Відповідь пролунала, як ляпас.
– Почекайте…
– Лю, за мною.
Містрис Форзац різко обернулася й рушила до дверей, що вели на Чорну половину готелю. Пес потрюхав слідом, висолопивши язика.
Ось тобі, подруго, і гарні прикмети! Ось тобі й туз козирів. Ось тобі й рідкісний са-пей, який, кажуть, бере некро-слід краще за будь-якого малефіка. Доведеться тепер шукати нещасного шкідника Андреа Мускулюса. Шукати, вмовляти, переконувати, і цілком можливо, – з тим самим результатом.
Вдалині зловтішно реготав невидимка-Месроп.
– То ви будете заселятися? – поцікавився хазяїн, що, виявляється, уже повернувся.
* * *
– Не штовхайтеся!
– Ви тут не стояли!
– Куди з биком? Куди?
– Дядьку, ми вскладчину! На все село гамузом…
– Добродійко з чорною вівцею! Оглухли?
– Га? Де?!
– Ваша черга!
– На курячих потрухах, воно якраз… На судженого-рядженого…
– Краще на ягнячій печінці!
– На агнці, дурбасе, наречену розкачують… А нареченого – на курці…
Біля центрального входу до Великого Гаруспіціуму вирувала черга. Очікуючи виклику, люди з насолодою з'ясовували стосунки, ділилися рецептами ворожби, стримували настирливих пройдисвітів, які намірялися проскочити «на ривок», і обговорювали відсоток справджуваності. Кожен мав при собі жертовну тварину, приведену з дому або куплену на Туковому ринку – гаруспіки працювали тільки зі свіжим м'ясом, категорично відмовляючись від замороженого або струганини. Бекали вівці, мекали кози, репетували півні, ґелґотали гуси, істерично кудкукали кури; напівзадавлений баран видавав якісь уже зовсім непристойні звуки. Компанія сільських роззяв насилу втримувала на розтяжках здоровенного бугая з кільцем у носі. Бугай був проти, вимагав свободи й норовив підчепити рогом понуру кобилу. Кобила, схожа на коня Бідного Вершника, пам'ятника героєві батьківщини кондотьєру Огільї, стоїчно терпіла.
– Ви з віслюком? Будете за мною!
Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою – сумним вгодованим басетхаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль,
Об'їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.
– Стороннім вхід заборонено! – заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.
– Це я, Мантикора! Хто сьогодні чергує?
Молоток знуджено зітхнув:
– У вихідні спати треба до полудня. А не по ворожбитах швендяти… Я чергую, я, Рябий Джош. Заходь, подруго…
– Гібе, чекай тут. Ось газон, можеш попастися.
Звісно, по той бік дверей, у коридорі, ніякого Рябого Джоша не виявилося – колишній однокурсник Анрі, примат-гаруспік Джошуальд Реміз дрімав у комірчині, частково контролюючи амбітузами двері, молоток і простір перед входом. Хоча навіщо це робилося, незрозуміло – звичайний клієнт, вирішивши прослизнути до ворожбитів без черги, взагалі не зумів би знайти «дверцят для своїх». А маги в чергах не стояли: кожен щиро вважав, що він з долею «на ти», або мав приятеля, обізнаного в мантиці.
Вузький коридор вів до обробної зали. Тут гаруспіки приймали з бойні туші жертв, разом із записами, що фіксували мету ворожіння, і вирізували частини, що відповідали замовленню. Стіни, як пам'ятка для початківців, були прикрашені мозаїкою зі схемами обробки. Анрі згадалася практика на другому курсі, коли суворий жрець-наставник Лацій Умбрус, богатир з вічно закасаними до ліктів рукавами, примушував «жовторотих» зубрити напам'ять:
«Ягня – купер, сідловина, спинка, каре, грудинка, лопатка, філе… серце, нирки, легені, зобна залоза… Теля – малий горіх, великий горіх, голінка, фрикандо… Ні, „шматок пастиря“ – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»
І наставник Лацій брався втовкмачувати науку в студіозусів, мірно змахуючи ручиськами, схожими на бичачі окости.
Стародавня ворожба на потрухах давним-давно розширилася в теорії й практиці, перейшовши до використання всієї туші, включаючи вуха та хвіст. М'ясний, кров'яний запах обробної зали був для Анрі запахом юності. Іноді життя виробляє дивовижні колінця. Для когось смак яблука – гіркота першого кохання, а для когось парний огузок – веселі роки навчання…
– На шахрайство ворожимо?
Зовсім молоденький ворожбит утер передпліччям спітніле чоло. Тесак у лапках отрока виглядав чужорідно. Мабуть, хіромант або бронтолог. На залікову практику прислали, перед дипломом. Якщо помилиться, куратор простежить, щоб клієнт не постраждав.
– Ага… дрібне шахрайство із приховуванням…
– Сало з ошийка не зрізуй. Сало для шахраїв на рік уперед картину дає. Ти ошийок великими шматками, і в маринад. Видуши лимон, з корицею і білим перцем. Якщо куратор запитає про корицю, скажи: факультативно читав Тага Геніуса, «Disciplina acetarium». Розділ третій, примітки…