Острови Халдеї

Джонс Діана Вінн

– Не те, що я пам’ятаю, - сказала я, сподіваючись, що вона припинить.

Вона не припинила.

– Отже, не було часу, коли ти була здатна побачити навіть мерехтіння світла? – наполягала вона. – Не тряси головою, Ейлін. Не бреши.

Вона продовжувала так далі, нещадно, допоки нарешті я не сказала:

– Добре, якщо тобі необхідно знати, я бачила світло Місяця.

– Це має бути нісенітниця, - відповіла моя тітка. – камінь щільно прилягав до дерну.

– Ні. Не прилягав, - сказала я. – Там була прогалина і я відкотила камінь у бік та вилізла, на якійсь час. Ось!

–

Цей камінь, - сказала моя тітка, - не рухали з тих пір як я його поставила туди вночі перед тим. Я знаю, тому що я поклала туди два пучки вересу, як ми завжди робимо, і вони все ще були там ранком, у тих самих місцях. Чи ти думаєш, що поклала їх назад, якимось чином, з середині крізь два фути граніту?

– О, - сказала я. – Ні. Я не знала, що вони були там. Я лише відсунула камінь та вилізла.

– Ти це зробила? – сказала вона. – А що ти думала, ти бачила назовні?

– Я не думала, що я бачила, я бачила! – сказала я. – Усе було як завжди, окрім Місяця, який усе освітлював, ніби мороз. Я бачила нашу хатинку та пагорби та море та повний Місяць…

– А у хатинці було світло? – запитала вона.

Я похитала головою.

– Ні, вона була затемнена.

– Там повинно було бути світло, - сказала Тітонька Бек. – Я не спала через тебе. Ти дурна дитина! Ти йдеш та маєш видіння а тоді вдаєш, що не мала!

– Це не булосхоже на видіння, - пробурмотіла я. Я почувалася дуже дурною. – Якщо це було воно, що це означає?

– Не маю жодної гадки, - сказала моя тітка, до мого великого розчарування. – Але не дивно, що та неприємна королева думала, що ти кваліфікувалася. Ти точно кваліфікувалась.

– Але я не відчуваю жодної різниці, - запротестувала я.

– Я також не відчувала, - сказала тітонька Бек. – Сили завжди були у тобі, тож природно, що ти почуваєшся так само.

Я сказала:

– Я думала, що буду відчувати шипіння у пальцях… чи принаймні буду здатна читати думки.

– Чи проходити крізь стіни, мабуть? – сказала Тітонька Бек. – Лягай та поспи зараз і не будь аж такою дурною.

Я лягла, але не думаю, що заснула би, якби не прийшов Плаг-Аглі, мовчазний та важкий, влігся в моїх ногах, роблячи ту холодну готельну постіль теплою, як тепло.

Я все ще почувалася дурною вранці, і наступні декілька днів після цього. Як я могла знати, що то було видіння? Я ніколи до цього не мала видінь. Все це виглядало настільки реальним. І здавалося нечесним з боку Тітоньки Бек звинувачувати мене, тому що вонарозізлила Королеву.

Я засмучувалася через це, коли ми пленталися крізь дощ через сирі зелені болота наступні декілька днів. Ого спитав мене, що не так. Я сказала йому, очікуючи, що він скаже мені не бути такою дурною, як сказала Тітонька Бек. Натомість, він сказав:

– Е…Ейлін, чи не повинна ти тримати у секреті обряд твого посвячення?

– Я так не думаю, - сказала я. – Зрештою, це не така й велика річ.

– О, - сказав він. – Я пам’ятаю, мій дядько

казав, що він не міг сказати й слова про його посвячення Здається, він думав, що то було жахливо святе.

– Мабуть у нього був інший обряд, - сказала я. – І я думаю, що Тітонька Бек необґрунтовано звинувачує мене. Зрештою, це вона була грубою до Королеви.

Ого глянув на гору, на гордий профіль Тітоньки Бек над нами, у візку.

– Їй не подобається Берніка, - сказав він. – Вона має звинувачувати тебе у чомусь.

Мабуть, це була правда. Це трохи втішало.

Наступного дня, коли ми зупинилися на обід, нас оточили віслюки. Готель, де ми зупинялися попередньої ночі, продав Тітоньці Бек дві хлібини та сумку крутих яєць. Моя тітка сиділа на задньому відкидному борті візка та робила для всіх нас сандвічі, із горщиком спецій*, що залишився з готелю, в якому ми були ще до того.

^{_________________________________}

^{* Щось на кшталт кетчупу чи аджики.}

Не питайте мене, чому віслюки мали любити сандвічі із яйцями. Мое не любила. Я запропонувала їй декілька, після того, як дала трохи Плаг-Аглі, і вона просто занурила свого носа до своєї торби з їжею. Грін Грін також був байдужим до них. Але ті віслюки мали почути запах за декілька миль. Вони прийшли, із грюкотом, через вологе болото, ціле їхнє стадо, і намагалися з’їсти сандвічі прямо з наших рук. Ми ляскали їх по носах, але це не втримувало їх.

Вони були дикі, голодні віслюки. Деякі з них були на болоті так довго, що їхні передні ратиці стали довгими шипами, що вигиналися угору, як тапці Галлісу. І ті, хто дістався до нас першими, були настільки рішучі не підпускати тих, які підійшли пізніше до жодної нашої їжі, що вони задкували та задніми ногами вдаряли тих, що запізнилися, у ребра. Бум. Як барабан. За секунди, ми були серед битви копитами, у натовпі, що бився ногами.

Фінн заліз під візок та присів там. Івар витягнув меч з поясу, з ножен та вдарив ним віслюків. Ляп. Вап.Вони не звернули на це більшої уваги, ніж на свої підбори, свого роду. Один віслюк вкусив його і він закричав. Тітонька Бек швидко полізла за батогом у візок. Я поспішно загорнула решту яєць та хліб у тканину а тоді тягла та воювала за це із лиходійським чорним віслюком, який бачив, як я це робила. Ого заштовхали за межі стада, що молотилося, де він оббіг півкола, ревучи від гніву. Він знайшов гнучку палицю та вбіг у натовп знову, гамселячи по вухах та боках.

Але це Плаг-Аглі відвадив тварюк. Я бачила його у проблисках, стрибаючого з віслюка до віслюка, царапаючого кожного кігтями. Ви не повірите, який це спричинило гамір та рев. Нарешті, Тітонька Бек вирвала у Мое її їжу та скерувала її далі по дорозі, галопом. Мое була лише дуже рада рушити. Решта нас побігла за нею. Останнє, що я бачила про віслюків, це те, що вони втікали сірою купою від Плаг-Аглі.

Ого та Івар думали, що це було дуже смішно. Коли ми нарешті зупинилися на обід, другий раз, у лощині, на півдорозі нагору одного з низьких пагорбів, вони весь час казали: