Острови Халдеї
Шрифт:
– Я побив десять інших хлопців! – продовжував казати він. – Перевершив їх! – Але справжньою причиною його веселощів було те, що йому передбачили майбутнє. – Тож, зрештою, я йду на Галліс із вами, - сказав він, але не сказав чому.
– Я думала, це було вирішено, що ти йдеш у будь-якому випадку, - сказала я.
– Не для мене, це не було вирішено, - сказав він. – Не до того часу, як я почув, що цей провидець сказав.
Ого також передбачали майбутнє, здається.
– Але все це була нісенітниця, - сказав він мені. І він прошепотів, - Івар виграв, тому що інші фехтувальники були дійсно погані, але не кажи йому. Навіть яміг виграти,
– А що ти замість цього робив? – запитала я.
– Трохи потанцював. Ходив біля прилавків, - сказав Ого. – У них було теля з двома головами і птах, як Грін Гріт, який, начебто, співав. Деякі з речей, які вони продавали, були дійсно хороші. Як це. Дивись, - він витяг веселковий шарф, зроблений з мережива* та ніжно обгорнув його навколо шиї Тітоньки Бек.
____________________
* Це слово має декілька значень, тож шарф могли зв’язати (сплести), або виготовити з легкої прозорої тканини. Ще одне значення – павутиння…
Тітонька Бек трохи поблимала очима і, до мого здивування, сказала:
– Дякую тобі люб’язний, юний пане. – Здається, вона не знала, що то був Ого.
– А це для тебе, - сказав Ого, гордий, але зніяковілий. І він протягнув мені пласку дерев’яну коробку.
– О, ти не повинен був витрачати свої гроші на мене, - сказала я, відкриваючи коробку. – О! – Всередині було намисто з міді, переплетеної із сріблом, із великими зеленими камінцями, вставленими, через певні відрізки. Воно було досить прекрасним. – Воно гарне! – сказала я.
– Воно не дороге, - сказав Ого, радше рожевий. – Я спостерігав, як жінка робить його. Вона була дуже розумна. І я подумав, що тобі потрібно щось, щоб підняти настрій, через відсутність на ярмарку.
– Це найпрекрасніша річ, яку я коли-небудь мала! – сказала я. – Дякуютобі, Ого. – І я обмотала його навколо моєї шиї. Воно було ідеальне, ніби я мала його завжди. У ньому я почувалася королевою.
Потім ми мали зайти на паром. Вони поставили широкий трап, тому там було ще два візка, з віслюками та коляска із поні. окрім наших, і ці троє піднялися нагору без жодних проблем. Мое відмовилася. Вона вперлася на всі чотири ратиці та заціпеніла. Івар ляскнув її по огузку, але нічого не змінилося. Врешті решт, Ого та я були змушені йти з обох її боків та тягнути за вуздечку, а Фінн та Івар незручно спиралися на вали, щоб штовхати її ззаду. Таким чином, ми потихеньку зійшли на паром. Моряки метушилися через прилив та вітер, коли ми заштовхали її на борт. Вона дійсно не хотіла йти. Це здивувало мене. До цього часу Мое була таким хорошим віслючком.
Можна казати, що віслюки дурні, але насправді вони доволі розумні. Мое стояла та дивилася на море, і паром, та склала два і два разом. Вона повинна була знати, що ми забираємо її з країни, де вона народилася. У всякому разі, коли вони відшвартувалися, а вітрила наповнилися, і паром загойдався у широкій воді, іншим двом віслюкам та поні дали сумки з їжею, і вони задавалися цілком задоволеними. Мое відмовилася від своєї. Вона вся тремтіла. Тоді вона почала репетувати. Як я казала раніше, репетування віслюка є одним з найголосніших звуків у природі. Це свого роді рев, що супроводжується вереском втягнутого дихання, що також супроводжується це одним ревом. Але найгірше всього, що це звучить так сумно. Бідолашна Мое звучала так, ніби їй розбили серце.
– Заткніть того осла! – сказали інші пасажири.
– В неї дійсно розбите серце, - сказала я. Ого та я намагалися зробити усе що знали,
Нарешті, Фінн сказав, закривши вуха руками:
– Вона боїться моря, ось така вона. Грін Гріт, ти можеш заспокоїти її?
– Можу спробувати, - сказав Грін Гріт. І він злетів з Фіннового плеча та сів на голову Мое. Вона потрясла головою та поворушила вухами, але він залишився на ній. Він почав розмовляти із нею низьким, бурмотінням-трелями. У ньому не було слів. Це була, свого роду, тваринна розмова. І незабаром Мое перестала кричати, щоб послухати. У цей час ми могли, власне, бачити Галліс, весь освітлений сонцем, Грін Гріт зробив Мое майже такою ж тихою, як поні. Він спустився на її спину та продовжував свої трелі для неї, поки решта нас вдивлялася у Галліс.
Глава 10.
Галліс дуже гарний. Сині гірські вершини та освітлені сонцем ущелини, повні дерев, запевняли нас у цьому, але коли паром гойдався у дзеркальній бухті під найближчою гірською вершиною, жоден з нас не міг дійсно звернути увагу на краєвид. Чи можливо Тітонька Бек могла, зненацька рухаючись то туди, то сюди, і все це під час того, коли вона перебувала у візку, який ми всі тягнули та штовхали. Мое не бажала злазити з човна. Це дратувало.
– Типова ослиця, - гарчав Івар. – Мені скрутити їй хвіст?
– Ні! – Ого і я сказали разом.
– Вона ослиця з Берніки, - сказала я. – Вона знає, що Галліс чужоземна країна.
– Ну, якщо ви вдвох хочете бути ніжними, сльозливі ідіоти, я більше вам не допомагатиму, - сказав Івар і попрямував вниз по трапу. Ми могли бачити, як він крокує вперед до кам’яної дороги, яка звивалася біля великої гори. Ого та я переглянулися. До того часу, ми вже обоє були розпалені та злі.
– Мир! – сказав Фінн – що роздратувало мене майже так само. – Нехай Грін Гріт направляє Мое.
Він шпурнув птаха на спину Мое, досить безцеремонно. Грін Гріт після обурливого пронизливого крику, плескав попереду Мое. Він залишив зелене пір’я, яке Ого підняв та поклав у свій пояс на щастя. А Мое поспішно рушила за Грін Грітом. Тітонька Бек похитнулася у візку, коли той з грюкотом спускався униз по трапу, а ми швидко йшли позаду.
Там не було справжньої пристані, просто уступ у скалі з парою швартових тумб на ній, до яких був прив’язаний паром. Всі рухалися у потоці до скелястої стежки, тож ми слідували за ними, вгору та навколо гори. Це нагадало мені Скарр. Більшість наших бухт такі як ця, крім тих де міста. Різниця була у тому, що Галліс був майже запекло прекрасний. Стежка вела крізь нависаючу могутню ущелину із чудовими деревами, де зі скелі ліворуч скидався великий білий водоспад. На виступі скелі, поруч із водоспадом, ми побачили далеку фігуру чоловіка у синьому одязі.
– Що він робить там нагорі? Це небезпечно! – сказала Тітонька Бек.
– Він грає на арфі, Тітонька, - сказала я. – Гадаю він також і співає.
Ви могли просто чути музику крізь звук водоспаду. І це була найдивніша річ. Коли пісня лилася, сонце визирнуло та зробило дерева зелено-золотими. Водоспад засяяв срібно-білим, із веселкою навколо води, а скали засвітилися кольорами.
– Я правильно зрозумів? – запитав Ого. – Це він виспівує ще більшу красу для цього місця?
– Гадаю, так, - сказав Фінн, радше пихкаючи. Стежка була крутою. – Я чув про багато див, які роблять барди Галлісу.