Пафос
Шрифт:
— Так.
Офіціантка ставить на стіл пляшку.
— Це не Аlехаndеr, — розглядає етикетку Жура, — це якийсь Аrtizan.
Він відкручує кришку з червоною корковою затичкою. Навіть на відстані Корват відчуває аромат. Коньячний аромат консервованого літнього полудня, застиглого спекою і комашиним дзиготінням над виноградниками південної долини.
— Пахне непогано, — констатує Жура. — Зрештою, я дуже сумніваюсь, що в нашому Станіславі є фірмовий Аlехаndеr-Меtаха. Кажуть, що жодної справжньої «метакси» Україна за останні десять років не купувала. А що тут написано… Ти французькою володієш?
— Les Тrois Сygnes. «Три лебеді», якщо не помиляюсь… Напевне, якийсь сертифікатний символ…
— Напевне… Ось вони тут навіть намальовані, ці лебеді. — Джура розвертає пляшку етикеткою до Корвата. — Колись був непоганий молдавський коньяк «Бєлий аїст». Коли я працював у комсомолі, це була найпопулярніша марка. А тепер «Бєлий аїст» — денатурат, фарбований чаєм… А що значить назва
— Митець, робітник майстерні, крафтман, або щось таке.
— Бачиш, як вони, ці пінгвіни, тут вгадали! Ти — митець. І конина такої ж назви… За зустріч! — піднімає фужер Вадим Борисович.
Три лебеді дружно влітають Корватові у горлянку. Двохсотграмовий фужер пекучого густого питва легко (підозріло легко!) змиває його полуденні фармакологічні страхи. Він сам подивований такій жвавості.
— Як пожежник на суботнику! — сміється Жура. — Ти ж не квапся так. Ще ж розмовляти будемо. Про психологію… Ми будем долґо ґнать вєлосіпєд…
Корват якось відразу п'янішає. По Дєрібасовской надо ходіть постєпєнно. Він підморгує Журі:
— Психологією, кажете? No рroblem… Є такий давній тубільний анекдот. Сидить старий гуцул, пасе вівці, курить люльку. Аж бачить: виліта з ущелини здоровезний дракон і кричить: «На суботнік! На суботнік!» Гуцул хита головою, вийма з рота люльку і каже: «От клята тварюка, знов комсомольців сі нажерла!»
— Нормально! Видно, що ти — психолог, — знов сміється Вадим Борисович. — Я тобі про комсомол багато чого понараскажу, для твоїх романів. Чого там тільки не було!
— I небо в алмазах!
— Взути мене прагнеш?
— Я?… Та ж ні, аllоns dоns [33]. Жодним чином, — розводить руками найкращий друг реввоєнгакера, — слово «комсомолець» у даному типі (щоб не сказати, перепрошую на слові, топосі) висловлювання грає ролю роіntе аssаssіnе, тобто такої риски літературного твору, що є питомо згубною для його художньої вартості. Пхе, trouvaille 34 [34] …
— Вас, літераторів, важко зрозуміти, якісь ви занадто химерні, — погоджується з «trouvaille» Жура і зупиняє офіціантку широким владним жестом:
— Шановна, ми замовили м'ясо по-мексиканськи. Щось ви довго там…
Офіціантка обдаровує клієнтів циферблатною посмішкою:
— Зачекайте, будь ласка, ще п'ять хвилин! Вже готується…
«Коли ж це ми встигли замовити м'ясо?» — намагається пригадати Корват. Він знову починає підозрювати свої рецептори у збаранінні: «Невже алкоголь активізує атенолол? А, може, при їх сполученні виникають якісь ліві алко-лоїди?… Так недовго вщент спупіти…»
— Так, Вадиме Борисовичу, маєте рацію, я досить непоганий психолог, — каже він уголос — Оmbers et соuleurs! [35]
Тіні суїцидальних, змучених трупними словами душ! Сутін-ки нахабнючок і лесбіянок! Я їх всіх наскрізь бачу… А Ви хороша людина, Борисовичу, ось що маю вам сказати. Хороша, розумна людина…
Жура уважно спостерігає за Корватом.
— Доброє слово і кошкє пріятно, — погоджується він.
— Це не комплімент, Борисовичу, зрозумійте мене правильно. Це — констатація факту…
«Що я таке верзу?» — дивується друг реввоєнгакера. Жура виймає з кишені конверт:
— Це лист, котрого три місяці тому отримав від Анджели. Прочитай і скажи мені, що ти про цей лист думаєш. Що за людина, на твою думку, його написала… Хочу почути
психолога.
— Щодо?…
— Правду вона пише, чи ні.
— Qui le sait [36] Я спробую щось прояснити. Корват розгортає аркуші, читає.
«Привіт, любий!
Нарешті отримала твій лист (заказний), це єдиний поки лист від тебе, дякую! Дуже вдала фотографія, де ти її зробив? Коли? Мені подобається. Я поставила фотку на кріслі і коли переодягалась, то краєчком ока глянула на неї — ти підглядаєш! Якимось чином фото зроблено так, що куди я не стану, твій погляд завжди звернений на мене. Цікаве явище, а може це мені так здається? Бог є на світі, я так хотіла отримати лист від тебе саме у п'ятницю, і хоч це неможливо, бо пошта не працює у п'ятницю і суботу, я отримала його саме у п'ятницю. З 19.00 в мене починається вихідний і можна побути самій, наодинці зі своїми думками. Хочеш знати результат? Сльози. Чому я так багато плачу? Вадіку, я дуже змінилась, стала сприймати життя інакше, таким, як воно є. Я дійсно більше ні на кого не розраховую, зовсім не тому, що залишилась без тебе, без підтримки близьких та небайдужих щирих людей. Просто я зрозуміла: прийшов мій час йти по цій землі самій, і, якщо спочатку від цих думок мені ставало страшно, то тепер це мене не лякає. (Ти не звертай увагу на форму написання листа, мені здається, що яз тобою просто розмовляю,
Вадиме, любий мій, не треба мене жаліти. Ніколи не плутай жалість з коханням. Я не маю іншого виходу. Якщо б ти дійсно хотів залишитись зі мною, то ніколи б мене не відпустив. Ти зараз сумуєш не за мною, а за своїм життям, за тим життям, якого не мав, але хотів би мати. Ти віддав своїй родині чверть віку, виховав дітей, пережив з дружиною багато щасливих і тривожних хвилин, скоро станеш дідусем. Нікуди ти від них не підеш, а якщо і підеш, то будеш за ними глибоко сумувати. Я не можу навіть припустити такої думки, що ти хоч на хвилину пожалкуєш про те, що зв'язав свою долю з моєю. Ми не можемо принести так багато горя людям. Я не хочу, щоб мене прокляли. Тут, на Святій Землі, прокляття мають іншу вагу, аніж у нас, в Станіславі. Тут такі речі відчутніші, вони ніби знаходять собі тут тіло, як і молитви. Я тепер знаю, що прокляття — це молитва навпаки, і, якщо воно щире, нехай Бог рятує. Я знаю, що для твоєї родини ти завжди будеш жертвою, а я — курвою. Але не думай, що я більше не люблю тебе. Це абсурд. Це навіть більше, аніж абсурд. Тільки безвихідь і біль у серці змусили мене залишити все і поїхати світ за очі. Що я відчуваю тепер? Навіть не знаю. Як коли. Деколи сум і біль, деколи живу спогадами, деколи нестерпно боляче від того, що втратила дочку. Вадиме, ти зрозумій, що я втратила все. Я вчинила ніби самогубство. Але ти мені ніколи по-справжньому не належав. Частіше всього не покидає відчуття порожнечі, абсолютної порожнечі: ні жалю, ні болю, ні сліз, ні бажань. Але природа не витримує порожнечі, і все у житті, як в організмі, має бути заповнене. Чим я заповню своє провалля, навіть не знаю. Можливо роботою, можливо чимось іншим. Якщо я буду в Єрусалимі то помолюсь за тебе.
Любий мій, біда і щастя моє, як мені прожити без тебе? Я сприймаю життя гостро. З повною палітрою барв, хочу, щоб усе було повноцінно і красиво, а в результаті завдаю собі та іншим біль. Може, я просто не вмію кохати? Якщо кохання — справа двох, то чому я завжди — донор? Тільки тепер я починаю розуміти, як треба кохати, жити, вибачати, терпіти. Надто пізно ми з тобою зустрілись, радість моя. Надто пізно.
Цілую тебе, любий. Люблю і сумую.
Ангеля».
Корват відривається від тексту. Він зауважує перед собою величезний товченик з салатовою габою і паруючими картоплинами.
— Ти швидко читаєш, — посміхається Жура. — Ну як тобі лист?
— Всі жінки, безперечно, трохи акторки, — повільно підбирає слова друг реввоєнгакера, — але тут, мабуть, достатній відсоток справжнього, щирого почуття. Мені, принаймні, так здається. Вона кохає і цікаво рефлексує текстом… Особливо ця екстраполяція проблеми самогубства на від'їзд до Ізраїлю. Цікавий аспект суїцидальної проблеми…