Пафос
Шрифт:
«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.
— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:
— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.
Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції,
Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:
— Чому це Вам нецікаво?
— Непереконливо, — каже лакована дівчина.
— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.
— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?
— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.
«То вони обидві проти мене!»
— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…
Авдиторія сміється. Один — один.
— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…
— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?
— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.
— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»
Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:
— Мені можна вийти на кафедру?
— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?
— Спробую.
«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.
— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:
— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати
Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:
— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.
— Мене не попереджали.
— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.
— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.
— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».
— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!
Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.
— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.
— Гошовська Галина!
Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.
— Сідайте. Ошевич Магда!
— Я тут, — нордична посмішка валькірії.
— Оленчук Галина!
«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».
— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».
— Цап Галина!
Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:
— Я не Галина, я — Катря.
— Вибачте… Цирлик Олена!
— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.
«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:
— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…
— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».
— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.
Альона починає:
— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…
— Цікаво! То Ви феміністка?
— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!
— За що ж нас так?…
— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки
самозакохані і цинічні.