Посланець
Шрифт:
Владислав ніжно обняв її легкий стан, притулився до її свіжого, теплого, мов нагрітий сонцем шовк, обличчя, і від цієї вимушеної «службової» ласки у нього за мить аж попливло в очах, бо ніколи не розкошував і такою. Поцілунок з чарівною дівчиною під прицільними цівками автоматів…
— Ауфштеен! [40] — почули різкий зигук. — Аусвайс! [41]
Крістіна грайливо вивільнилася з обіймів Владислава
І, кокетуючи, посміхнулася:
40
Встати! (Нім.)
41
Документ! (Нім.)
—
— О, пане обер-лейтенант, тисяча пробачень! У темряві не впізнали вашої машини.
— Геть! — люто просичав крізь стиснуті зуби Владислав.
— Слухаюсь!
Патруль хутко, ледь не бігцем поринув у темінь.
Владислав натиснув на стартер. Обганяючи патрульну трійцю, висунувся з протилежного боку машини, аби вояки бачили тільки його потилицю, і гукнув під гуркіт мотора:
— Ауфвідерзеен, фрейлейн! [42]
Розділ сьомий
ВАРІАНТ «ЕСМЕРАЛЬДА»
Під ранок, коли за вікном ще тільки починало ледь сіріти, в узголов'ї гауптмана Функеля настирно задзвонив телефон. Цей телефон дзвонив лише на випадок нагальної тривоги або ж на випадок термінової розмови з дуже високими чинами, і сон покидав коменданта на перший же його деренчливий поклик.
42
До побачення, фрейлейн! (Нім.)
Досі телефон промовляв до гера коменданта виключно німецькою мовою, і тому, коли Функель зачув російську, він за своєю рефлекторною звичкою не годен був одразу щось второпати. Справа ускладнювалася ще й тим, що сам Функель ніколи не ходив у завеликих мовознавцях, а тицяти в груди твердим, мов цвях, пальцем зараз було геть нікому. Отож, долати мовні труднощі доводилося, нервово тупцюючи на ногах-жердинах у вузьких блакитних кальсонах та ще босоніж на охололій за ніч підлозі.
— Хто говоріль? — люто волав у телефон гер гауптман.
— Зазроєв, гер комендант…
— Какой такой комендант Зазрой до тойфельмутер [43] ? Я вас буду розстріляйт! Ві отшень вінувайт!
— Вибачаюсь, пане-гер комендант. Я — рядовий поліцай Зазроєв. Зараз стою на посту! Мушу доповісти…
— На посту? Отшень карашо! Но потшеиу на посту меня буділь? А?
— Мюллер спить! — простогнало у телефоні.
— Ах, так! — нараз визвірився Функель. — Ті — тупа остсвиня, Зазрой! Мюллер отшень спіт, а ті посмель меня отшень буділь? Каналья!
43
До бісової матері (нім.).
— Вибачаюсь, дуже п'яний…
— Ті отшень п'яний свиня, Зазрой? Випівка водка для зольдат і офіцір
— Так не я п'яний, а Мюллер п'яний спить…
— А затшем ті к нему прішьол? Я тебе не понімайт нікак. Ферштест ду? [44]
— Перепрошую, пане-гер комендант, але це не я до Мюллера прийшов, а навпаки — Мюллер приїхав на своєму авто і спить… Всім — страх і жах Мюллера будити. Що мені робити, гер комендант?
44
Зрозумів? (Нім.).
— Охраняйт! Куда Мюллер прієхаль шляфен, то іст поспаль?
— На штрассе Станична, на перехресті з Владєй-Кауказштрассе.
— Зазрой, слушаль мой слово: стоять на Штанішнаштрассе і нікого к машина нє подпускайт. Я буду отшень бістро приєхаль на твой пост і сам смотрель, как отшень некарашо Мюллер шлефт… Ферштест ду?
— Ясно, пане-гер комендант!
«Невже цей мерзотник Мюллер і справді так по-свинськи набрався, що спить серед вулиці? — поспіхом одягаючись, гнівно думав гауптман Функель, добре знаючи про алкогольні нахили і п'яні витівки свого помічника. — Це ж ганьба! Сором! Боже мій, страх і подумати, що станеться, коли про все дізнається цей закоханий в плакатну арійність Хейніш… Проте добре, що ця тубільна свиня Зазрой таки допетрав мені вчасно зателефонувати. Ну ж і влаштую я цьому нікчемі Мюллеру побудочку!..»
За кілька хвилин «опель-гапітан» Функеля вже мчав свого господарів передранкових, ще сонних сутінках. На перехресті Станичної та Владикавказької вулиць, у грузькій тіні платанів з обдертими стовбуринами, внаслідок чого з них, оголених і удень рожевих, химерно зависали довгі ремінні ласки сухої брунатної кори, і справді чорніло авто обер-лейтенанта Мюллера. Від цього огидного видовища комендант ще більше знавіснів: «Подумати тільки, цей нікчемний п'яничка дійсно перетворив вулицю дорученого йому міста в нічліжку! Ні, без добрячої прочуханки не обійтися…» З тіні платанів відокремилася незграбна постать у волохатій папасі, насунутій на самі очі.
— Спіт? — суворо запитав Функель вартового.
— Так точно, гер комендант! — виструнчився поліцай. Функель рвонув дверцята машини і осатаніло гаркнув, не шкодуючи голосових зв'язок:
— Мюллер!
Обер-лейтенант і не ворухнувся. Спав собі на задньому сидінні, вкритий з головою шинеллю і закинувши ноги на спинку переднього сидіння. Його лискучі чоботи визивно позирали просто в обличчя пана коменданта ще не стертими, кутими залізом підошвами.
— Ауфштеен, швайнкерль! — заревів Функель і, ухопивши полу шинелі, рвучко смикнув цю імпровізовану ковдру на себе.
«Встати, свиняче рило!» — з повагою до мовних вправ гера коменданта переклав собі подумки поліцай. Та Мюллер не спав…
Його очі були широко розплющені. У цих некліпних очах скляним холодом застиг тваринний, смертний жах. Функель відчув, як його ноги-жердини вкінець задерев'яніли, а по вузькій спині спочатку гостро вдарило морозом, а наступної миті зволожило бридким потом.
— Ті затшем обманівайт мєня? — недобрим, видзвонюючим голосом тихо запитав він поліцая, неквапом витягуючи парабелум. Його очі теж виблискували смертю, швидкою і невблаганною. — Кто убіль обер-лейтенанта Мюллер? Ті стрілял?