Сашко
Шрифт:
І Матільда розкрила рот, неначе для того, щоб переконати господарку, що в неї є власні зуби. Я ледве міг утриматись, щоб не зареготати.
— Боже мій, боже мій! Що ж тепер буде! — скавуліла Вовчиха, метушливо шукаючи щелепу. — Поприходять пани офіцери, а я без зубів. Матільдо, негайно віддай мої зуби! Це ти їх забрала, бо там два золотих…
— Та нехай вони вам пропадуть, оті ваші зуби! Щоб я до них хоч доторкнулася…
Раптом Вовчиха скоса позирнула на мене.
— Сашко! — сказала вона. — Це ти потягнув мої зуби? Ну кажи… Де ти їх дів?
— Я?! Що ви, тьотю! Я їх і не бачив, ваших зубів…
— Не бреши, ти їх забрав…
І вона вже схопила мене за плече й почала нишпорити по моїх кишенях. Потім знову бігала й шукала по всіх кімнатах. Шукала навіть під подушками, але тільки не догадалась підняти ковдру. Нарешті, мабуть, і вона погодилась з тим, що вантажники, які приходили годину тому переставляти меблі, побачивши в щелепі золоті зуби, вкрали її. Все ж таки, коли по закінченні роботи Вовчиха давала мені гроші, я спитав у неї:
— А що, тьотю, не знайшли своєї щелепи?
— Ой не нагадуй! — простогнала вона. І я побачив, що без щелепи вона нагадувала мені Бабу-Ягу з казки.
Мені зробилося шкода її, але я пам’ятав, що вона запродалася фашистам, що вона на людях лаяла Радянську владу, згадав, як вигнала бабусю з нашої квартири, згадав усе, що знав поганого за нею, і твердо вирішив: «Ходи, гадюко, без зубів! Прийде час — будеш ти й без голови…»
Увечері я тінню прошмигнув до підвалу. Перед цим я виліз на берест проти вікон зубної лікарки і побачив усе її, як каже дядя Михайло, кубло: фашистських офіцерів з жінками і якихось інших людей за столом. На столі була сила всяких страв і пляшок. Всі сміялися, щось вигукували, підіймали вгору чарки. Тільки сама Вовчиха нічого не брала в рот. Вона ходила між гостей, затуляючи рот хусткою, удаючи, що в неї болять зуби, хоч їх і зовсім не було в роті… і робила вона це так уміло, що і я повірив би їй, коли б не знав, що її зуби лежать на ліжку під ковдрою.
Юрчик увечері приніс мені молока і хліба. Це він узяв у матері для Старикова. Я ще взяв води і все це поніс у підвал. Юрчик дуже просив, щоб я взяв і його з собою, але я не погодився. Яма в підвалі — це була моя таємниця.
Поскидавши з ляди жужелицю й мотлох, я тихо спитав:
— Товаришу командир, ви не спите?
— Ні, — відповів він тихо втомленим голосом.
— Я приніс вам їсти…
І я підняв ляду й засвітив недогарок свічки.
Особливо Старикова мучила спрага. Він випив усю пляшку води, і я приніс йому ще пляшку. Частину їжі він залишив.
— Як тебе звати, хлопчику? — спитав він.
Я відповів. Розказав також про свою матір і бабусю і про те, що я хочу в партизани, але навряд чи мене візьмуть.
Він замислився і довго сидів сумний. Потім промовив:
— Ех, Сашко, я теж хочу в партизани. Та як з ними зв’язатися?.. Та ще мені, хворому… А до фронту я теж не доберуся — куди мені!
— Треба шукати партизанів, — порадив я, хоч і знав, що ця порада ні до чого.
— А чого ти хочеш у партизани? — спитав він.
— Я ненавиджу фашистів!
— Ти хороший хлопець, сміливий, маленький більшовик…
Я перепитав його навмисне, щоб почути ще раз:
— Як ви сказали, товаришу командир?
— Маленький більшовик ти, Сашко! Ось що я сказав.
Коли я хотів іти з підвалу, Стариков попросив мене посидіти ще біля нього. Адже й справді: йому
Я поклав біля ями одну на одну три цеглини і сів на них. Потім я спитав про те, як він зважився, маючи незагоєні рани, тікати з колони полонених, адже сили в його тілі не було і йому загрожувала вірна смерть. Про це ми не раз говорили між собою — я, Ромка й Юрчик.
Стариков жадібно затягувався цигаркою, поки не докурив її зовсім. Він простягнув руку й закопав недопалок у купу піску біля ями. Він робив це поволі, і я помітив, що він про щось думає.
— На війні буває багато дивного, — сказав він нарешті. — Я бачив, як тяжко поранений офіцер зв’язку скаче з наказом, встигає передати командирові наказ і тут же падає мертвий. А хіба не було таких льотчиків, що провадили бій одразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак їх був побитий зовсім, і все-таки льотчик закінчував бій перемогою, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував командирові і падав мертвий… Бо в сміливих і відданих народові людей у серці захована велика сила, і коли вже в людини не залишається зовсім снаги, тоді серце раптом віддає їй свою останню силу, і вона виповнює все їх тіло, і її вистачає, щоб виконати завдання і померти смертю героя, бо й серце вже, віддавши цю свою дивну силу, не може жити. Отак буває в житті, хлопчику. Коли ти виростеш великий, і народ доручить тобі важливу справу, і ти віддаси цій справі всю силу до останньої краплини, а до мети ще буде далеко, ніколи не думай, що сили в тебе вже немає, а завжди думай про те, що твоє серце в останню свою хвилину напоїть тебе великою чудодійною силою. Яка це була чудова правда!
РОЗМОВА МІЖ МУЖЧИНАМИ
Другого дня, коли бабуся пішла з дому, прийшли Ромка і Юрчик. В мене з’явилась думка, і я хотів розповісти про неї моїм товаришам і спитати їхньої поради.
Вчора, коли я пішов від Старикова, я подумав: а чи не зв’язати його з Ромчиним батьком? Адже Стариков сам хоче потрапити до партизанів, а Ромчин батько підпільник, і він, безперечно, зв’язаний з партизанами, які діють десь по лісах.
Коли Ромка сказала, що це було б добре, я відповів їй:
— Твій батько догадається, що ми знаємо про його підпільницьку роботу. А він не повинен про це знати.
— Я сама з ним поговорю, — сказала Ромка.
— Але ми повинні знати, — сказав я, — що ти йому скажеш, адже ти розкриєш нашу таємницю.
— Я скажу, що ми знайшли пораненого радянського офіцера і переховуємо його в підвалі, але довго переховувати його не зможемо, от мовляв, нехай він скаже, що нам робити з ним далі. Коли пустимо його на вулицю, він відразу ж потрапить до гестапо, бо не має документів, а в нас теж немає документів для нього…
— Ти можеш сказати, — не втерпів Юрчик, — що спочатку я знайшов офіцера, а потім ми втрьох привели його до нас. Мати зробила Старикову перев’язку і вилікувала його.
— Нащо ти хочеш вплутувати в це свою матір? — спитала Ромка.
— Нехай партизани знають про те, що моя мати теж наша, хоч і служить у лікарні, — відповів Юрчик.
— Це правильно, — втрутився я в розмову. — Наші батьки повинні бути нашими, і про це повинні знати партизани, а коли прийде наша армія, тоді й усі повинні знати правду про наших батьків.