Сашко

Смілянський Леонід

Це була партизанська газета. Вона закликала до боротьби з чужоземними загарбниками. Ми тричі прочитали її у нас, замкнувши двері. Там було оповідання про одну радянську дівчину-партизанку, яку впіймали фашисти якраз тоді, коли вона хотіла підпалити військовий склад фашистів. Її взяли на страшні тортури, різали на ній живе тіло, по-звірячому мучили її, але не випитали в неї нічого. Від мук тих, яких зазнала ця дівчина, люди падають непритомні, навіть помирають, а вона жила і витримала всі тортури за наш народ і навіть знайшла в собі сили гордо йти на шибеницю, щоб

востаннє перед смертю кинути в обличчя ворогам своє прокляття і закликати народ до боротьби… Цю дівчину звали Зоя. Вона загинула, обороняючи Москву…

Вперше тоді ми взнали про неї. Ще там була надрукована пісня:

Бий фашистів чим попало, Без пощади, без жалю! Він прийшов на наше сало — Заженем його в петлю!.. Захлинеться вража сила У своїй брудній крові, — В спину вила, в груди вила, — Костуром по голові!..

Звичайно, ми вмить вивчили її напам’ять.

Така була перша весняна ластівка, і таку радісну подію принесла вона.

ЦЕ НЕ ІГРАШКИ

На Перше травня Юрчик покликав мене й Ромку до себе. В них уже був накритий стіл. І Юрчик, і його мати були одягнені по-святковому. Тьотя Клава посадила нас за стіл, налила наливки, яка збереглася ще з передвоєнного часу, й поздоровила нас із святом Першого травня. Обід був смачний. Мабуть, вона дістала продукти в своїй лікарні. Коли вона вдруге налила склянки, я встав і проголосив промову, а тьотя Клава побігла до дверей переконатись, що нас ніхто не підслухує.

— Товариші піонери! — промовив я, бо ми вже називали себе піонерами. Все одно наші ще прийдуть, і знову буде Радянська влада, і ми знову будемо ходити до нашої школи, і мати моя приїде з тилу, і про нас з вами ще почують. Будьте готові, товариші!

— Завжди готові! — відповіли всі і в тому числі тьотя Клава. Навіть обняла мене після промови і поцілувала в щоку. Раптом Ромка підвелася за столом, виструнчилась і тихо заспівала:

Бий фашиста чим попало, Без пощади, без жалю! Він прийшов на наше сало — Заженем його в петлю!..

Це вона сама склала мелодію до того вірша, який ми вичитали в партизанській газеті. Коли вона закінчувала, ми вже підтягували їй:

…В спину вила, в груди вила, — Костуром по голові!..

Потім ми попросили Ромку повторити, і незабаром уже кожен з нас добре пам’ятав мелодію.

З того часу ми цю пісеньку наспівували дуже часто, іноді в очі фашистським офіцерам, які, звичайно, не знали нашої мови.

Але ні ми, ані дорослі, наші батьки, не знали,

що чекало всіх нас попереду.

В один з травневих днів Ромка повідомила мене, що батько послав її ночувати до нас. Це означало, що вночі в нього збиратимуться люди. Цілу зиму в дяді Михайла не було цих засідань. Мабуть, збиралися десь в іншому місці.

І ми знову з радістю позаймали свої місця на варті і, незважаючи на темряву, добре бачили, як сходились підпільники на квартиру до дяді Михайла, бо ми вже знали, як кожен з них пробиратиметься на підпільне засідання. Ромка часом виходила з своєї схованки й ходила по двору. Оскільки вона жила тут, то коли б її хто й побачив, вона не викликала б ні в кого підозри. Вона підійшла до мене, в сад, де чергував я під нашою шовковицею.

— Як гарно надворі! — промовила вона тихо. — І ніде ні душі.

— Нам нікого й не треба зараз, — відповів я.

Була темна травнева ніч. В солодких пахощах потопав сад. Кожне дерево в саду було немов живе, немовби дихало над нами. В тихій темряві щось раз у раз шелестіло й тривожило нас, і було нам приємно, що ми справді вартуємо, а не граємось.

— Сашко, чуєш — наче хтось підкрадається…

— То, мабуть, пробігла собака або якесь звірятко.

Я такі звуки чув, як тільки став на варту, і мене вони менше непокоїли. Ромка, видно, була чимсь розтривожена і кожного разу хапала мене за руку й шепотіла:

— Чуєш?

— Не лякайся… Весняними ночами живе кожне дерево й кожне зіллячко, і вони теж шарудять, наче живі істоти. От прислухайся…

І справді. Прислухавшись, ми почули, як щось шелестіло на дереві і як наче перешіптувалась гілка з гілкою і верхівка яблуні з верхівкою вишні, і після кожної такої розмови дерев тихо падали на нас пелюстки квітів, якими була облита кожна гілка, кожне дерево — цілий наш сад.

— Як чудово, хороше! — шепотіла знову Ромка. — Знаєш, Сашко, навіть хочеться плакати, так хороше! Коли б не фашисти були тут, а наші, тоді б не мовчала ніч, тоді тут би до самого ранку лунали пісні, сміх, музика. Ах, Сашко, коли б уже швидше поверталися наші!

І стало нам так сумно, так сумно, як ще не було ніколи.

Перший вийшов з підпільних зборів Женин батько. Я тепер впізнав його по високій постаті і запаху махоркового диму, який залишала за ним люлька. Він палив люльку, вогника якої ніколи не було видно вночі. Він пройшов садом за кілька кроків від нас і зник у темряві. Хоч як він намагався ступати тихо й обережно, але, прислухавшись, можна було почути його кроки. Нарешті й вони затихли.

Раптом Ромка рвучко схопила мене за руку:

— Чуєш?

— Я нічого не…

Але я не встиг закінчити, як і сам почув далекі глухі голоси десь у ярах Собачки, одинокий вигук, постріл. Це було там, куди пішов Женин батько. І тої ж хвилини ми почули, як хтось біг з двору в наш бік. Це був Юрчик, який вартував з боку вулиці. Він знав, де я, і тому знайшов мене враз.

— Облава! — прошепотів він якимсь таким шепотом, який, мабуть, було чути далеко.

Але довкола знову було так само тихо, як і до того.