Сашко

Смілянський Леонід

— Що ти бачив? — спитав я в Юрчика.

— Вулицею пройшли маленькими групами солдати. Їх розставляють недалеко один від одного коло будинків. Виходити на вулицю неможливо.

— А може, просто нічні дозори ходять по вулиці й ловлять тих людей, хто без перепустки насмілився вийти на вулицю в такий пізній час? Такі дозори ходять щоночі.

— Не знаю, — відповів він, — може, й справді так, як говориш ти, може, й ні. Я ще ніколи на нашій вулиці не бачив цього.

— Постійте

тут, — промовила Ромка, — я подивлюся сама. Вони не почують мене.

Вона зникла в дворі, а ми з Юрчиком напружено прислухалися.

Тепер нам здалося, що ми почули далекі кроки десь на Собачці за садами і навіть притишені голоси. А може, це нам тільки здавалося.

Прибігла Ромка.

— Що там? — спитав я в неї сполохано, але вона спочатку не відповіла: вона задихалась від хвилювання й не могла навіть вимовити слова. Нарешті прошепотіла:

— Солдати на вулиці стоять цепом. Я чула їхні голоси і навіть бачила постаті. Це облава. Мені здається, вони оточують наш квартал.

— Ромко, сповісти батька, — наказав я.

Але в цей час ми почули на подвір’ї кроки. Це розходились підпільники. Вони йшли в наш бік, і по тому, як вони поспішали, і по їх перешіптуванню я зрозумів, що вони й без нас уже знають про облаву. Певне, вони таки виставляли свого вартового. Попереду йшов Ромчин батько. Очевидно, він вирішив вивести всіх на пустирі Собачки.

— Тату! — тихо промовила Ромка.

— Це ти, Ромко? Чого ти тут? — спитав він, підходячи до нас. — А ще хто тут? А, це ви, хлоп’ята! Що ви тут робите? Ану ж миттю по домах.

Потім він повернувся до своєї групи, і вони рушили до саду.

– Їх там упіймають, — прошепотів Юрчик.

Але я вже надумав, що треба робити.

– Іди негайно додому, — наказав я. — Щоб не впіймали й тебе на чужому подвір’ї. Ти, Ромко, йди до нас і лягай спати.

Сам я побіг вслід за дядею Михайлом і іншими, що йшли за ним. Почувши мої кроки, вони спинилися. Дядя Михайло впізнав мене. Він ступив мені назустріч:

— Чого ти?

— Дядю Михайле, не можна туди йти, там теж облава. Солдати оточили наші будинки з усіх боків. Коли пішов туди Женин батько, його, мабуть, схопили гестапівці, бо ми чули голоси й постріл.

— Ти не помилився, малий? Який Женин батько? Що ти вигадуєш?

— Ні, я не помилився, дядю Михайле. Не йдіть туди.

— А що ви тут робите?

— Ми просто загулялися допізна. Ніч така гарна, а в хаті задуха. Але не йдіть туди далі, там фашисти підстерігають.

Він задумався, мабуть, не знаючи, що робити. В цю хвилину на вулиці пролунали притишені голоси. Це йшли фашистські солдати.

— Дядю Михайле, давайте я проведу вас усіх до того

підвалу, який ви знаєте.

— Гаразд, веди, — враз погодився він. — Ти проведеш туди цих людей, а я піду до себе. Мене не займуть, адже я в себе вдома.

Я повів аж п’ять дорослих чоловіків до свого саду, потім на подвір’я і, нарешті, до підвалу. Дядя Михайло залишився, він, мабуть, пішов до себе.

Зачиняючи після всіх двері до підвалу, я чув, як розмовляли солдати на сусідньому подвір’ї. Хоч було дуже темно, але я показав їм язик, як це робила Женя, і повів людей заплутаними темними коридорами й ходами по підвалах, де тільки я розбирався вільно, бо це були шляхи моїх дитячих пригод. П’ятеро дорослих підпільників ішли за мною, і я їх рятував від гестапо, — це вам не іграшки!..

Всіх п’ятьох я привів до ями, підняв ляду й закрив потім за ними, заваливши її всяким мотлохом.

Один підпільник, кремезний і балакучий дядя, сказав мені, коли стрибав у яму:

— Ти ж, хлопчику, дивися не забудь про нас завтра, бо з твоїх катакомбів сам чортяка дороги не знайде…

— В порядку! — сказав я йому. — Як тільки солдати подадуться з нашої вулиці, я буду у вас.

Ледве я встиг прийти додому й лягти в ліжко, як у двері застукали.

— Це фашисти, — прошепотіла Ромка, яка, звичайно, ще не спала.

— Вони, — відповів я і розбудив бабусю, потім відчинив двері.

Четверо фашистів — троє солдатів і один офіцер — зайшли до кімнати.

— Хто тут живе? — спитав офіцер.

— Тут живемо ми, — відповів я, показуючи на Ромку і на бабусю, що саме протирала очі й ніяк не могла збагнути спросоння, що власне сталося.

Офіцер подивився на мене й сказав щось до солдатів. Вони пройшли на кухню, заглянули під бабусине ліжко, але по-справжньому не шукали. Мабуть, на них вплинуло те, що помешкання наше виглядало дуже вбого і фашистам не було чого потягнути. Недаремно на їх обличчях, коли вони тільки зайшли до нас, можна було побачити якесь невдоволення й розчарування.

Один солдат, який, до речі, трохи розумів по-нашому, зняв був з цвяшка моє пальто, але, оглянувши його з усіх боків, презирливо скривив губи і повісив знову. Я вийшов вслід за ним і пошепки сказав йому:

— Пане солдат, ось я вам покажу квартиру, де живе одна дуже багата жінка. Вона спекулянтка, вона скуповує у ваших солдатів і офіцерів майно, обдурює їх. В неї бувають різні підозрілі люди…

І я розповів, як потрапити до квартири Вовчихи.

— Гут, гут, хлопшику! — зрадів солдат і сказав щось офіцерові. Потім вони всі вчотирьох рушили до зубної лікарки, минаючи квартири інших пожильців.