Сашко

Смілянський Леонід

Ми дозволили Ромці сказати батькові про Юрчикову матір.

Тим часом Стариков залишався в підвалі під моїм доглядом. Кожного вечора я приходив до нього з їжею, яку приносив здебільшого Юрчик, бо його мати працювала в лікарні й одержувала там пайок. Але Ромка теж не хотіла відставати від нього й приносила теж або шматок хліба, або кілька картоплин, а коли батько повертався з поїздки й дещо привозив додому, тоді вона приносила грудку сиру чи й пляшку молока.

У нас з бабусею справи були зовсім погані, бо вже була пізня осінь, ішли дощі, і я заробляв дуже

мало, а спродувати вже не було чого. Проте я залишав для Старикова більшу частину своєї пшоняної каші. От тільки важко було робити це потай від бабусі, бо вона пильно стежила за тим, щоб я все з’їдав. Вона боялася, щоб я не захворів на легені. Я дуже схуд, і мені доводилось потай від бабусі проколювати в моєму поясі нові дірочки, щоб можна було стягувати його тугіше.

В ці дні я зовсім не ходив на Хрещатик з своєю скринькою, бо треба було увесь час вартувати на подвір’ї. Адже облава могла повторитися, і тоді треба було б вчасно попередити Старикова. Не міг я блукати десь по місту, знаючи, що поранений наш офіцер залишається без догляду.

Якось прибігла Ромка й сказала, що мене кличе її тато.

— Я розповіла йому про Старикова, — сказала вона.

— А що він сказав тобі відразу?

— Сказав, що ми взялися не за свою справу.

— Тобі треба було сказати, що ніхто з дорослих не побачив Старикова на пустирях Собачки, а ми побачили і нізащо не залишили б його без допомоги.

— Я йому так і сказала.

— А він?

— Пробурчав, що ми завжди плутаємося в дорослих під ногами. А тоді сів і довго, довго думав, а потім каже: «Поклич мені отого шибеника твого Сашка… Я з ним поговорю як слід!..»

— Думаєш — він мене лаятиме?

— Не знаю. Ти його не лякайся: він у мене хороший.

— Та я знаю… Нехай і лає, і наб’є, аби тільки допоміг Старикову.

— Він мені нічого про це не сказав. Але ходімо швидше, мені просто не терпиться, щоб ти поговорив з батьком.

Коли ми прийшли до них, Ромчин батько сказав їй:

— Ти йди собі, погуляй… у нас тут розмова між мужчинами… Ну! — гримнув він на неї, побачивши, що вона зам’ялася, не бажаючи йти. — Кому я сказав?!

Ромка пішла, ображена. Я певний, що вона намагалася потім нас підслухати, бо я її вдачу знаю.

Коли ми залишилися вдвох, дядя Михайло походив трохи по кімнаті мовчки, потім спинився напроти мене й гукнув:

— Ти що тут каламутиш дітей? Га? Ти думаєш, усе тобі так просто минатиметься?.. Молокосос ти, щоб за такі справи братися. Ось я візьму дрюка та всиплю тобі, щоб ти не брався не за своє діло! Матері немає тут, то виробляєш, що хочеш…

Такої зустрічі я не сподівався і мовчав, переступаючи з однієї ноги на другу, а він не переставав:

— Ти знаєш, що таке гестапо? Ти знаєш, що звідти живими не повертаються? А за такі справи гестапо тобі не минути. Там тебе битимуть нагаями, колотимуть голками під нігті, ламатимуть руки, а потім повісять незалежно від того, чи викажеш ти своїх спільників, чи ні… Тебе вмовлятимуть, що випустять, коли викажеш усіх, ти їх послухаєш і викажеш, а вони все одно тебе повісять. А коли й випустять,

то свої тоді рішать тебе…

— А звісно, — вставив я, — щоб своїх не виказував, щоб мовчав як риба…

— Правильно, щоб мовчав як риба або брехав би їм хтозна-що…

— Я й мовчатиму. Я їх не боюся. З мене слова не витягнуть.

— Тебе спитають: «З ким ти водив пораненого командира? До кого ти повів його? Хто його заховав?» Ти їм і скажеш…

— Ніколи в світі! Дядю Михайле, ніколи й нізащо в світі! Їй-бо!

— А потім тебе спитають: а кому ви віддали пораненого? а ти їм скажеш: батько моєї подружки Ромки забрав його і десь дівав. «Ага! — скажуть. — Ромчин батько!.. А давай його сюди, в гестапо, ми ще й з ним побалакаємо!..»

Ці його слова вражали мене.

І навіщо він усе це говорить? І тоді я крикнув:

— Мовчіть, дядю Михайле! Коли ви мені не вірите, то я сам уночі уб’ю фашистського солдата на вулиці, роздягну його, заберу одяг і документи, потім переодягну Старикова, віддам йому фашистські документи, і він тоді зможе кудись поїхати і, може, сам, без нас потрапить до партизанів. Тільки…

— Що — тільки?

— Мені буде дуже жаль, що ви не допомогли йому зв’язатися з партизанами, і людина може потрапити в лапи до гестапівців.

— Чекай, чекай, молокососе, до яких партизанів? Чому це я мушу його зв’язувати з ними? Я нічого про них не знаю…

Тут уже я й сам почав сумніватися, чи не помилялися ми всі троє щодо Ромчиного батька. Може, й справді, він нічого не знає про партизанів і сходяться до нього ночами не підпільники, а казна-хто. Справді, так могло бути. Це навіть дуже можливо. Мабуть, це так і є. Тоді навіщо мені з ним розмовляти? А він тим часом знову атакував мене:

— Ну, ось ти просиш поради в мене, ти навіть закинув про те, щоб я зв’язав його з партизанами, а звідки ти береш, що я можу це зробити і що я хочу це зробити? Що я, партизан, чи що?

Я розгубився зовсім. Виходить, що ми всі помилялися.

— Я нічого не знаю, — сказав я. — Як ви нічого не можете нам порадити, то ми й самі знайдемо, що зробити з ним.

— Що, що ж ви з ним зробите? Ви ще самі з собою не знаєте, що робити, а вже хочете інших рятувати.

— Якщо ви такі, — випалив я раптом, — то я піду. Даремно ви мене кликали…

І я, одягнувши кашкета, рушив до дверей. Я почув, як від дверей хтось поспішав легкими нечутними кроками. Я впізнав Ромчині кроки. Звичайно, вона підслуховувала і зараз прибіжить до мене радитись.

— Чекай! — почув я голос Ромчиного батька. — Куди?

— Додому! — відповів я сердито. — Ви на мене гримаєте, а може, я зараз для Радянської влади роблю більше, ніж ви. І мати моя для Радянської влади десь працює, а ви тут у фашистів служите на паровозі…

Він підійшов до мене, взяв за плече і скуйовдив мені чуприну.

— Ви мене не затримуйте, — сказав я йому і взявся за ручку дверей.

— Ну, ну, не поспішай…

Він глянув у вікно. Надворі вже було темно, і холодний дощ забивав у шибки. Я подивився на дядю Михайла запитливо. Він почав одягатися.