Сашко

Смілянський Леонід

Та, на жаль, незабаром довелося мені розлучитися з цим чудовим кондуктором. На одній станції поїзд зупинили, і далі він не пішов. Я ще з годину чекав, аж поки не повернувся кондуктор.

— Га-га… — сміявся він якимсь дивним, немов довго стримуваним реготом, — партизани висадили міст через річку, і тепер ніякий чортяка не проїде вперед поїздом.

Він скрутив цигарку, довго смоктав її, сказав знову:

— А здорово висадили! Мабуть, тижнів на два спиниться рух на дільниці. От що, синку, нема чого тобі тут даремно сидіти, йди на дорогу, може, хто в машину

візьме. Ти малий, тебе пожаліють.

Він трохи покопався в своїй скриньці й подав мені загорнутий в папір шматок хліба, картоплину й маленьку грудочку цукру.

— Візьми собі на дорогу, бо хто зна, коли ще ти доберешся до своїх родичів на село та чи й приймуть тебе.

Бідний дядя кондуктор, він цілком повірив у те, що я йому розповідав немовби про себе. Я попрощався з ним і вирішив, що обов’язково віддячу цій людині, якщо тільки коли-небудь в житті зустріну її.

Кондуктор підрахував, що йти мені до моєї станції треба ще кілометрів сто п’ятдесят, тримаючись біля залізниці. Мені нічого не залишалось, як вийти на шлях і рушати пішки, сподіваючись, що якась попутна автомашина візьме мене. Я мусив поспішати, бо дядя Михайло дав мені строк і сказав, що спізнюватись не можна.

Я розпитався про дорогу в однієї старої жінки, яка, подивившись на мене, похитала головою і сказала:

— Дай боже тобі, синку, дійти, та тільки боюся, що не дотопаєш — малий ще… та й взуття на тобі плохе, не витримає. Хіба хто на машину візьме, просися.

Довгий час треба було йти вимощеним стовповим шляхом. Але йти по каменю було важко. Незабаром я зійшов на бічну стежку й почимчикував, намагаючись поспішати.

Кожного разу, побачивши здаля вантажне авто, я вибігав на шосе й підіймав руку, але здебільшого машини навіть не спинялися, а коли спинялися, то, довідавшись, що я хочу під’їхати, рушали далі без мене.

Вибігати до машин доводилось так часто, що я за півдня пройшов зовсім мало, зате втомився вкрай. Я сів край дороги, вірніше, впав, безсилий, і вмить заснув просто на землі. Я спав так міцно, що, прокинувшись, не міг пригадати, щоб мені щось снилося. Зате не вві сні, а насправді я побачив, що мої черевики витримають недовго. Підметки повідставали, а в одному вже повилазили пальці на свіже повітря.

«Сашко, — промовив я сам до себе, — ти ж не якийсь там мамин мазунчик, ти — справжній партизан і виконуєш партизанське доручення. Не до лиця тобі придивлятися до своїх дірявих черевиків…» Я підвівся й пішов далі.

Ідучи, я з’їв кусень хліба й картоплину, що дав мені чудовий кондуктор. Не знаю, чи й наївся. Я про те зовсім не думав. Знав тільки, що мені треба не спізнитися на призначену станцію.

Незабаром на одному черевику підметок відірвався зовсім, а на другому ледве тримався й тільки заважав мені йти. Я роззувся, зв’язав шнурки й перекинув черевики через плече так, щоб один висів на грудях у мене, а другий — за спиною. Не знаю, скільки я пройшов. Тепер уже не до всіх машин

вибігав я на шосе. Коли здаля бачив на машині постаті німецьких солдатів, я йшов собі далі. Коли не бачив цивільних, я просився на машину, і звичайно машина пролітала повним ходом повз мене й навіть не думала зупинятись.

Мені дуже хотілося пити, і коли я переходив кладкою через рівчак, то не втримався, спустився до води і з насолодою напився. Ніколи я ще не пив такої смачної води. Відпочиваючи на березі, я згадав про подаровану мені кондуктором грудку цукру і знову напився води, але хоч вода пилася й з цукром, то вже була не така смачна, як уперше.

Кортіло полежати на зеленій м’якій траві, проте я не міг собі дозволити цього й рушив далі. Незабаром в мене почали боліти п’яти, і потім мені здалося, що я голодний. Я старанно гонив від себе цю думку, бо ж однаково не мав чого їсти, але думка про їжу була дуже настирлива й ніяк не покидала мене. Це вона, ця думка, підмовляла мене просити їсти в селян, коли я проходив селами.

Я пройшов довгу вулицю, спитавшись у однієї жінки тільки про дорогу. Вона показала мені рукою напрям і швидко пішла, мабуть, кудись поспішала. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак. Потім я ще кількох людей розпитував дорогу, хоч уже й знав, куди йти. Я хотів почати з дороги, а потім попросити хліба або вареної картоплі, але щоразу тільки питався про дорогу й не зважувався попросити їсти. Тільки значно пізніше я додумався до того, що люди вважали, ніби я просто вийшов з ближчої вулиці чи села і зараз потраплю додому, тому ніхто з них і не пропонував мені їсти.

Якийсь селянин, з великими навислими бровами, страшенно худий і якийсь надто нервовий, коли я його теж спитав про дорогу, подивився на мене пильним і сердитим поглядом і замість того, щоб пояснити дорогу, спитав:

— Ти з Оболоні?

— Авжеж, — відповів мій язик, не спитавшись попереду в мене.

— А як там в Оболоні сьогодні?

— Добре…

— А вночі не наскакували оті босяки, бандити?

— Які, дядю?

— Ну, партизани — не знаєш…

Він питався в мене сердитим голосом, а я був голодний і теж розсердився на нього і сердито відповів:

— Була вночі якась стрілянина, хтось когось за щось застрелив, а кого, й за що, і хто — не знаю…

— Ага… А ти не знаєш, хлопче, чи то були партизани, чи просто хлопці сільські поміж себе пересварилися?

— Не знаю. Чув тільки, що кількох людей з управи начебто заарештували й кудись вивезли. Кажуть люди, немовби до лісу.

— До лісу?

— Так кажуть люди.

— Це вони, партизани. Ага. Ну, йди собі, хлопче, далі.

Кілька селян віддаля, що, мабуть, зустрілися і про щось розмовляли, бачили, як я говорив з старим селянином, і спитали мене:

— Гей, малий, про що тебе староста розпитувався?

— А хіба то староста?

— А ти й не знаєш? Староста, бодай йому до ранку завтрашнього не дожити!

— Він питався в мене про Оболонь, чи не було там цієї ночі партизанів.

— А ти що йому сказав?

— Сказав — були…