Сашко
Шрифт:
— Сядеш у поїзд і поїдеш. Адже дорога тобі знайома. За добу й доїдеш. Станція тобі теж знайома. Там є касир, Семен Порфирович. Не забудеш?
Другого дня дядя Михайло зашив мені в сорочку малесенький клаптичок тонкої матерії — не більший за вербовий листок. Я нічого більше не брав з собою в дорогу, щоб не мати вигляду подорожуючого хлопця. Всім мало здаватися, що я ось тільки вийшов з своєї хати і просто через хлоп’ячі витівки підкатуюсь то на приступці вагона, то в кузові автомашини.
Для бабусі була вигадана історія про те, що я їду не сам, а з одним знайомим хлопчиком
І ось наступного дня я немовби вийшов просто собі з дому, а насправді я виїхав у далеку і, мабуть, небезпечну й дуже цікаву подорож.
На асфальті біля опери лежав труп дівчини. На грудях її був шматок картону з написом «Партизанка». Люди спинялись біля неї на хвилинку і мовчки проходили далі. Якась жінка своєю хусточкою витерла кров на обличчі в дівчини. Одне око в дівчини було напіврозплющене. Я довго дивився на її спотворене від тортур обличчя і все не міг рушити далі. Наче прикувала партизанка мене нерухомим поглядом напіврозплющеного ока.
Якийсь дуже старий чоловік, що стояв тут, узяв мене за руку й промовив:
– Іди собі, хлопчику, далі. Іди, дитино. Це не для тебе видовище.
І я, згадавши про свою справу, швидко побіг далі.
Один залізничник на вокзалі порадив мені шукати на товарній станції вантажного поїзда.
Я швидко розшукав вантажний поїзд, що йшов у потрібному мені напрямку. За кілька хвилин до відходу я обійшов усіх кондукторів, але ніхто з них не погоджувавсь брати мене до себе. Тоді я зачекав, поки поїзд рушив, і скочив на приступку тормозної площадки. Тим часом поїзд набирав швидкості.
Кондуктор помітив мене тільки тоді, коли поїзд ішов майже повним ходом. Це був старий і похмурий кондуктор. Він подивився на мене спідлоба й не сказав спочатку нічого, а почав копатися в своїй скриньці. Все-таки я помітив, стоячи на приступці, що він раз у раз позирав у мій бік.
— Ну влізай уже сюди, чого ж став на приступці, — нарешті сказав він, — довго ти отак їхатимеш?..
– Їхатиму, поки ви, дядю, дозволите…
— А я тобі не дозволяв і стільки їхати. Я ось тебе здам на першій станції військовому комендантові…
Я почав удавати, що дуже злякався, і спустив ногу з приступки так, немов хочу стрибати на повній швидкості.
— Куди, скажений!.. — вигукнув кондуктор. — Голова ще ціла?.. Він навіть схопив мене за руку і втягнув на площадку.
— Сиди отут.
І посадив мене на свою дорожню скриньку. Сам він сів край тормозної площадки, поставивши ноги на верхню приступку. Тепер він дивився не на мене, а в поле, але кожного разу, промовляючи до мене, він напівобертався в мій бік.
— Сам із Києва?
— З Києва.
— А їдеш куди?
— На село.
— Думаєш, там краще?..
Щоб якось не проговоритися йому, чого я їду, я почав говорити йому те, що я вичитав у одній старій книжці для дітей, у якій хлопчик-сирота їде на
— Та вже не знаю, чи там краще, — відповів я, — знаю тільки, що гірше, ніж тут, не буде.
— А хіба в місті немає більше родичів?
Кондуктор уже зовсім повернувся до мене й уважно слухав.
— Бідна дитина, — сказав він, — таке мале, а стільки вже перетерпіло. Всього вже звідав. Як ото не натрапиш на доброго чоловіка, то життя тебе так перемеле, що не буде з тебе нічого путнього.
Я розповідав йому все те, що було написано в книзі про хлопчика, а він тільки співчутливо кивав мені й підтакував. Потім він, коли вже звечоріло й ми проїхали кілька станцій, дістав з своєї скриньки хліб, печену картоплю, цибулю й сіль. Мені він одломив більше хліба, ніж собі, й підсунув до мене картоплю й цибулину.
– Їж, синку, бо ніхто тебе в дорозі не нагодує, а з тобою ж, бачу, нічого немає…
Потім він мене знову посадив на скриньку, вкрив на ніч своїм брезентовим кобеняком і наказав заснути хоч сидьма…
— Спи собі, синку, тут тебе ніхто не займе.
Мені було соромно перед самим собою, що я в розмові дурив цю таку добру до мене людину, але інакше повестися не міг, бо все ж таки я людини не знав та, хоч би й знав, то не міг би йому сказати правду. Я втішав себе тим, що, мабуть, в цій книзі про давне життя, з якої я все йому розповідав, описана правда. А ще я думав про те, чи знайду, приїхавши, ту людину, до якої мене послав дядя Михайло, і чи не потраплю й сам у гестапо, і, коли б потрапив, то як би я себе там поводив, і тут же вирішив, що нехай там навіть з живого мене здирають шкіру, а я їм нічого не скажу про підпільників. І думав ще, чи встигну виконати доручення за той час, який мені дав на це дядя Михайло. А що, коли касир, до якого мені треба звернутися, вже не працює, або кудись поїхав, або його заарештовано і він розповів у гестапо про пароль, і тоді мене, тільки-но вимовлю пароль, миттю схоплять і, звичайно, повісять, і що я вигукну до катів перед шибеницею…
Ніч навіювала на мене сумні думки, та коли я прокинувся вранці й побачив сонце, зелені ниви, ліси, то сам здивувався, як це могли опанувати мене такі думки вночі.
З цим кондуктором було добре їхати. Вранці він годував мене знову хлібом і холодною картоплею і навіть здобув десь гарячої води, і ми напилися чаю. Шкода тільки, що він зовні виглядав дуже похмурою й мовчазною людиною. Після першої ж розмови він наче замкнувся й майже весь час мовчав.
Я мав трохи грошей, які дав мені на дорогу дядя Михайло, і на одній зупинці купив смачних і запашних суниць. Я й сам дуже любив суниці, але особливо хотів почастувати ними кондуктора, щоб віддячити йому за співчутливе ставлення до мене. Але він не взяв у мене жодної ягідки, як я не просив його з’їсти хоч трохи. Йому навіть стало чомусь так ніяково, що він, щось промимривши, заметушився і швидко кудись пішов. Довелося мені самому з’їсти всі суниці.