Сашко
Шрифт:
Ми знайшли місце на одному з глиняних горбів за садом школи. Звідси було добре видно шкільне подвір’я і двоє вхідних дверей. Як скучили ми за нашою школою!
Почав накрапати маленький дощ. Треба було залізти до якогось будинку. Ми знали помешкання одного з учнів, що жив біля самої школи. Головне, до їхньої квартири не треба було йти з вулиці. Ми, озираючись, зайшли з саду на подвір’я. Тут було зовсім безлюдно. Двері на сходи були відчинені. Коли ми піднялись по сходах, на знайомих нам дверях побачили замок. Ми трохи посмикали його, але таким способом замки не відмикають.
Я
— Сюди! — сказала Ромка й потягла мене за руку ще вище. Там були маленькі двері під самою покрівлею. На дверях висів засув з поламаним замком. Ми відсунули його й зайшли на темне горище. Вдалині світилося маленьке слухове віконце. Ми обійшли при ледве помітному світлі цього віконця все горище. Воно було цілком порожнє, якщо не брати до уваги кількох куп поламаних меблів і якогось дрантя.
— Сюди! — знову сказала притишеним голосом Ромка, що вже стояла біля віконця.
Справді, з цього віконечка було добре видно подвір’я школи і навіть частину вулиці з ворітьми. З дверей школи фашистські солдати все ще виносили ящики з якимись речами й вантажили на машини. Мені здавалося, що вони не дуже поспішали. А мені хотілось бачити, щоб вони поспішали, метушились, щоб вони боялися, що не встигнуть. Отже, нічого підозрілого тим часом ми не помічали, і нам не було про що повідомляти Ромчиного батька.
— Сашко, — сказала Ромка, — а що, коли нічого не зміниться й завтра, і позавтра, і багато днів? Хіба ми зможемо тут залишатися? А що ми будемо їсти?
— Нічого ти не тямиш! — зміряв я її презирливим поглядом. — Коли маєш бойовий наказ, то вмри на посту, а виконай доручення.
Ромка засміялась і сказала:
— У-ух! Можна подумати, що ти й справді думаєш умерти на цьому посту.
— А от не зійду з місця, поки не виконаю.
— Дурень ти. Татусь сказав: наглядайте за школою. Навідуйтесь до неї частіше. І все.
— Однаково буду тут, поки вистачить мені сили.
— А що їстимеш?
У кишені в мене була пара варених картоплин і шматок хліба. Я показав свої запаси Ромці. В неї теж був шматок хліба, помазаний рижієвою олією і добре посолений.
— Гаразд, — сказала Ромка, — ми тут переночуємо, а завтра побачимо, що нам далі робити.
Треба сказати, що нам і до вечора дуже набридло стояти коло віконця. Нічого цікавого з нього не можна було побачити. Тоді я з старих меблів наздирав повсті, мирської трави, якою підбивають дивани, намостив усе це в кутку, і ми тепер мали місце, де можна було добре лежати й відпочивати. Канонаду чути було тим часом здалека, і, мабуть, фашисти протримаються в місті ще кілька днів. Так думали ми.
Тим часом поночіло. Світла в дворі не запалювали, а присвічували собі електричними ліхтариками, і ми по ліхтариках могли стежити майже за кожною постаттю на подвір’ї школи. Вночі німці робили те саме, що і вдень: коли на подвір’я приїздила
Нарешті ми умовилися, що, поки один з нас вартуватиме біля віконця, другий відпочиватиме і навіть може спати. Перший заступив на нічну варту я. Нічого цікавого на подвір’ї школи не було, і я, не маючи чого робити, уважно прислухався до канонади, намагаючись по звуку визначити, чи наближається до нас фронт, чи залишається на місці. Але незабаром канонада стихла. Зате в місті почастішали вибухи. Це окупанти висаджували будинки.
Іноді довкола панувала тиша. Я навіть чув тоді, як неспокійно й поривчасто дихала вві сні Ромка. Признаюся, під час такої тиші було мені якось моторошно. Серед тиші я не міг орієнтуватися в тому, що діється навколо мене, і це було найгірше. Мені зараз потрібні були звуки канонади, окремих пострілів, вибухів, гуркоту машин і метушливого лементу людей, багато, багато звуків, що правили б мені за азбуку, по якій я читав би, що діється навколо мене.
Раптом мені здалося, що я чую обережні, тихі голоси. Холодні дрижаки сипнули мені по спині. Я затаїв дух, прислухаючись, але навколо мене було зовсім тихо. І чомусь у цій тиші я ніяк не міг прогнати страх і примусити себе не тремтіти. Незабаром я відчув, що й Ромка зовсім не спить, хоч вона навіть не ворушилася в своєму кутку.
— Ти спиш? — пошепки спитав я.
— Ні. Сашко, мені здалося, що хтось тихенько, нишком пройшовся на горищі недалеко від нас.
В мене знову по спині сипнули мурашки.
— Ні, ніхто не проходив, — відгукнувся я і сам не впізнав свого голосу. У горлі в мене пересохло.
Ромка хвилину мовчала, потім прошепотіла знову:
— Мені здається, що хтось ходить двором, по сходах, і якісь голоси чути у квартирі під нами…
«Чого доброго, — подумав я, — ми так можемо самі себе налякати…» І, примусивши себе змінити голос на більш твердий, я сказав:
— Ну й придумала!.. Та хто ж тут може ходити, коли німці вигнали звідси всіх до єдиного?
— А самі вони?.. А може, есесівці шукають людей…
— Ти дурна і боягуз, от хто ти…
— Сашко, ти й справді не боїшся?
— Анітрохи!.. Це тобі вже починає щось ввижатися. Краще вже спи…
— Не спиться, Сашко…
— А ти присилуй себе заснути… Полічи до тисячі — і заснеш.
— Добре, Сашко… З тобою зовсім не страшно.
Мабуть, вона повірила мені і перестала боятись. Коли я через кілька хвилин так само тихо погукав її, вона не відповіла. І я теж заспокоївся і знову почав дивитись у вікно.
На подвір’ї школи все було, як і досі. Німецькі машини і далі вивозили різний вантаж. Мені б набридло стежити за цим, якби я несподівано не помітив, що два солдати щось роблять за високим ґанком школи. Я довго придивлявся, але нічого не міг зрозуміти. Постаті солдатів то з’являлися з-за ґанку, то знову зникали там. Увесь час вони світили собі кишеньковими ліхтариками. Це було просто загадково. Я так напружував свою увагу, що хвилинами вловлював деякі не зрозумілі мені слова з їхньої розмови. Ні, далі я не міг залишатись на горищі.