Сашко

Смілянський Леонід

— Цей я роздобув зовсім не так, як ті… Хочете, розкажу… Він стріляє не справжніми кулями, але постріли в нього, як у справжнього.

Ми, звичайно, не відмовились його слухали і, хоч до вулиці, де жив Сашко, було далеко, пішли разом з ним. Сашко примружив на мить очі і, усміхаючись, почав:

— Я від Ромки довідався, що в Палаці піонерів готуються до новорічного балу-маскараду на теми пушкінських творів. Вона навіть хвалилася, що буде вбрана як Ольга з «Євгенія Онєгіна». Мені Ромка не радила

братися за яку-небудь роль.

— Як би ти не одягався, однаково тебе зразу всі впізнають… У тебе такі манери…

Які в мене манери — вона не сказала, але її слова тільки заохотили мене, хоч мені й без того хотілося взяти участь у маскараді. Адже там треба грати… Але якого героя обрати собі? Ця думка не давала мені спокою. Я навіть причепився був до бабусі: ким мені вбратися?

— Не знаю, дорогий, не знаю, — відповіла бабуся. — Може, під козака або під офіцера.

— Не вийде з мене, бабусю.

— Тоді під кочегара або під двірника.

— Та їх же немає у Пушкіна.

— Ну, то вимаж собі обличчя, як у негра, або під розбійника чи під ангела…

— Всі ж, бабусю, знають, що я не нагадую ангела.

— Ну, так що ж ти від мене хочеш, — розсердилась бабуня, — під стару бабу одягнешся, чи що?

Спересердя бабуся вийшла з кімнати на кухню. Але в цю мить у моїй голові промайнула думка. А й справді, одягнуся я під стару бабу. Під пушкінську няню Орину. Одяг увесь у нас є: я візьму його в бабусі. А чого бракуватиме, мені бабуся дістане в своїх знайомих, таких самих бабусь.

– Ідея! Ідея!

Я аж підскочив на ліжку.

– Ідея! Ідея! — загукав Ласун.

Я прицитькнув на нього:

— Мовчи, дурню, треба, щоб ніхто про це не знав. Ніхто, окрім бабусі й матері.

«Ох, і гратиму ж! — думав я. — Всі манери перейму в бабусі. І навіть голос перероблю».

— Сашко — Орина! Сашко — Орина!.. — промовляв я сам до себе.

Надвечір, коли бабуня зібралася й пішла до якоїсь своєї знайомої, я залишився сам. Було мені самому дуже нудно. Як на злість, ніхто не приходив. А що, коли я спробую зараз переодягтися в Орину Родіонівну?

Я ніколи довго не думав. Швидко метнувся до шафи, повикидав звідти бабусин одяг і почав виряджатися. Одягнув її довгу сукню, пов’язався білою хусткою, взув її хатні сукняні туфлі. На спині підмостив невеличкий горб, щоб виглядати сутулим. Потім попідводив зморшки на лобі і біля рота. Коли я зазирнув у дзеркало, на мене дивилась не дуже стара, зате справжня бабуся. От тільки коли я говорив або сміявся, то мої зуби відразу показували, що я не бабуся. Тоді я заліпив чорним папером кілька зубів, а декілька заліпив тільки наполовину. Тепер я був зовсім схожий на стару жінку, навіть коли розмовляв чи сміявся.

Вже починало сутеніти, а ніхто не приходив. Я вирішив

не припиняти свого маскараду, поки не прийде мати. Десь вона вже мала й прийти. І справді, я незабаром почув її кроки й затаївся біля дверей. Коли вона постукала, я зняв гак з дверей і миттю відскочив до вікна, ставши до нього спиною, щоб не так добре було видно моє обличчя. Електрику я навмисне не засвічував. Двері відчинились, і до кімнати увійшла піонервожата Катруся.

— Здрастуйте, бабусю! — сказала вона, побачивши мене. — А де Сашко?

Я покашляв по-старечому, змахнув фартухом кришки зі столу й відповів:

— Немає, донечко, немає. Десь побіг, шибеник, схопився й вибіг, я й не побачила коли…

— А чи скоро він прийде, бабусю?

— Не знаю, серденько, не знаю… — змінивши голос під бабусин, продовжував я вести роль, — хіба він мене слухає… Чого ви його там у піонерах не навчите слухатись матері?

Валеріан Дмитрович та й сам автор ледве стримувалися, щоб не розсміятись. А Сашко, за своєю звичкою, уже підроблявся в голосі і манерах під тих людей, про яких розповідав.

— А ми вчимо, бабусю, і Сашко ваш, хоч і не зовсім, а все-таки дисциплінований піонер. Ми його думаємо наступного року в комсомол передавати.

— Такого шибайголову в комсомол? Та хіба рада дружини його рекомендує? Мабуть же, не рекомендує…

— Ой ні, бабусю, я вже говорила на раді, і там усі за вашого Сашка.

— Усі за мене?! — закричав я, не тямлячи себе з радості, і Катруся відразу впізнала, що це не бабуся, а я, Сашко, тільки в бабусиному платті й хустці…

Я схопив Катрусю за руки й закружив навколо себе.

— Ха-ха-ха… Ха-ха-ха… — реготала Катруся.

— Ха-ха-ха… — реготав я.

— Ха-ха, ха-ха… — промовляв Ласун у клітці, хапаючи дзьобом за дротини, — Сашко — Орина!.. Сашко — Орина!..

— Що це він говорить? — спитала Катруся. — Яка Орина?..

Нікому чужому нізащо не сказав би я, але Катрусі признався за те, що вона проговорилась мені про комсомол. За такі слова не можна було її обманювати. Я засвітив електрику і розповів Катрусі все.

Сашко промовляв швидко, немов боявся, що ми перестанемо його слухати і йому не пощастить доказати.

— Навіть Ромка і Юрчик не знали про те, що я буду на маскараді Ориною Родіонівною… Я забув сказати вам, що Юрчик повернувся додому і по-старому захоплюється своїми ящірками і гадюками. В гуртку юних натуралістів вони виводять якихось лялечок, і мало не щодня йому треба бувати в Палаці піонерів, за чимось стежити, щось записувати. А в Ромки — музика. І всі ми вже в шостому класі. І роботи в нас багато. Нам завжди ніколи. І тоді було ніколи, але ми готувались до новорічного маскараду. Навіть Женя готувалася…