Сашко
Шрифт:
Все навколо школи я знав, як у себе дома, — кожен камінець, кожен кущик, стежку. У мене в голові миттю з’явився план.
І ось я обережно, щоб не збудити Ромку, пішов з горища і почав спускатися сходами, намацуючи рукою поруччя і прислухаючись. На сходах мені знову стало страшно: тут мене легко було б упіймати. Але тим часом усе йшло добре.
Надворі була така тиша, що аж ставало моторошно. Я, майже не дихаючи, проліз в сад. Там тільки я відчув себе зовсім добре. У саду мене не так легко було б упіймати,
Я підкрадався до школи попід стінами сараїв, що з боку саду. Раптом я почув недалекі тихі кроки. Я враз шмигнув крізь дірку в стіні до сарая і почав прислухатись. Мимо пройшли безшумно, як тіні, двоє людей. Важко було взнати, що то за люди — наші чи вороги. Але вони ступали дуже обережно, щоб не робити шуму, і я вирішив, що то були наші.
Хвилин за дві я виліз із сарая і рушив далі. Ось і шкільні, добре знайомі мені сараї. Як я вирішив ще на горищі, мені пощастило заховатись у щілині між двох сараїв. Пройшовши щілину, я враз побачив недалеко від себе обох загадкових солдатів. Один з них присвічував ліхтариком під ґанок, де копирсався другий солдат. Тепер мені все було видно. Двором проходили й інші солдати. Вони щось носили, швидко й голосно перемовляючись. Але я не приглядався до них.
Солдат під ґанком викопав невеличку ямку і поклав туди якісь бляшані коробки. Потім почав загортати ямку землею. «Мінують! — відразу промайнуло мені в голові. — Ось воно що!.. Вони хочуть висадити в повітря нашу школу…»
Ще не знаючи, що саме треба робити, я помалу почав вибиратися з щілини між сараями. Хоч би швидше приходив ранок!..
Ромка погано спала. Вона щось мимрила крізь сон, стогнала, раз у раз ворушилась. Я не будив її. Сидячи біля віконця, я все думав про міну під ґанком. Ні, треба насамперед побачити вранці дядю Михайла…
Ромка раптом прокинулась:
— Сашко, ти тут?
— Тут.
— Нічого не помітив?
— Нічого.
Вона раптом почала лаяти мене за те, що не збудив її раніше, їй здалося, що вона спала набагато більше, ніж було потрібно за умовою. Вона відштовхнула мене й сіла сама на ящик біля віконця. Я ліг відпочивати. Ромка сказала:
— Сашко, давай пожуємо трошки: дуже хочеться їсти.
— А що будемо їсти завтра? У нас зостався один шматок хліба й одна картоплина.
— Може, я завтра вийду звідси пошукати чого-небудь.
Ми розломили шматок хліба на дві частини, потім одну частину — ще на дві частинки, і кожен з нас одержав по частинці. Була така тиша, що я з своєї постелі чув, як жувала Ромка.
— Ах, коли б завтра прийшли наші! — сказала Ромка.
— Я теж увесь час про це думаю, — сказав я. — Можливо, фашисти ще протримаються кілька днів, бо вони тут не дуже поспішають.
– І щоб усі наші залишилися живі!.. — додала Ромка.
– І твоя мама, — сказав я, — і моя мама,
– І щоб знову повернулося те життя, яке було в нас тоді, до війни, — мріяла Ромка.
— Життя буде ще краще, тільки б знищити фашистів, — сказав я.
— Тато каже, що фашизму тепер не жити…
— Коли закінчиться війна, я, можливо, знову буду зніматися в картині. Ох, як мені хочеться зніматися в картині, тільки щоб тепер уже картина була не просто про прикордонників і шпигунів, а щоб про наших партизанів у війні з фашистами.
— А я далі вчитимусь грати на піаніно. Мама хотіла, щоб я дуже добре грала на піаніно.
Я теж згадав про свою матір. Я тепер часто про неї думав. Вона дуже хотіла, щоб я добре вчився й мав добру поведінку, а я зовсім не думав про те, що вона хоче. Скільки горя я завдавав своїй матері. Пам’ятаю, коли директор школи заявив їй, що мене, мабуть, виженуть із школи за поведінку, бо я погано впливав на інших учнів, то мати так близько взяла це до серця, що навіть захворіла. Де вона тепер, чи здорова вона?
Коли б я тоді, раніше, слухався її в усьому, мабуть, я жив би краще. А скільки клопоту й прикростей було від мене Сергієві Валентиновичу і директорові школи! Ні, ні, я доведу, що я не такий, яким мене всі вважали.
Коли фашистів прожене Червона Армія з Києва і повернуться з евакуації мати, вчитель, мої товариші й сусіди, я ніколи більше, нізащо і трошечки не ображу їх. Я любитиму свою матір дужче, ніж Ромка свою. Я й зараз люблю її більше за все на світі.
На подвір’ї прогуркотіла машина й стихла. Через хвилину Ромка сказала:
— Все-таки тут дуже страшно. Наших людей поблизу немає, а тільки фашисти, гестапівці…
— Нічого ти не знаєш, тут є й наші, я сам бачив…
— Де, де ти їх бачив?
Я зрозумів, що проговорився. Мені хотілося розказати про це не зараз, а коли зустрінемося з дядею Михайлом.
— Сашко, тобі, мабуть, приснилося. Ти спав на посту? Так? Спав?
— Зовсім не спав… — розсердившись на самого себе, відповів я і почав розповідати про все.
— Як?! — сердито обірвала мене Ромка. — Ти кидав мене саму на горищі? Оце друг!.. Я б тобі дала зараз ляпаса… Навколо фашисти, а він мене кинув…
— На горищі їх немає, — виправдувався я.
— А пацюки?
— Пацюки? До чого тут пацюки, коли виконуєш відповідальне завдання.
— Ну, то знай: ніхто тобі ніякого завдання не давав…
— Не бреши…
— Ні, ні, ніхто не давав. Це я все сама придумала. Підслухала як татусь говорив своїм товаришам, щоб вони стежили за фашистами, коли ті, відступаючи, будуть знищувати будинки, ховати зброю для своїх агентів. Я відразу вирішила стежити за нашою школою і, коли татусь пішов, побігла до тебе.