Сашко
Шрифт:
— Дивись! А хто це в нас на броні? Ти чого сюди видерся?
Тоді я сказав, що я Сашко Жук, що я хоч і не партизан, а допомагав партизанам, і що мене знає дядько Михайло і навіть сам Бородатий, і що Бородатий подарував мені оцього годинника за хоробрість (тут я показав годинник), і що я маю право вступати до Києва, бо я теж боровся проти фашистів, і що викрив гестапівську шпигунку, яка продавала партизанів гестапівцям, і що я врятував радянського офіцера Старикова, і багато всяких справ робив я, щоб дошкуляти фашистам, і нехай мене товариш офіцер не зсаджує з танка, бо я навіть перед парадами колись чіплявся до танків і дуже хочу
Фашисти вигнали людей з Києва. Залишились тільки ті, що зуміли переховатись, і вони зустрічали нас на вулицях, обіймалися з бійцями і навіть дарували квіти, хоч була пізня осінь, і я не знав, де вони дістали квіти. На нашому танку було багато квітів, і я сидів у квітах, наче метелик, і махав шапкою до людей і щось кривав до них, а що саме — не знаю, бо на вулицях був страшенний галас і гуркіт танків, і я не міг чути своїх слів.
Під час однієї з зупинок на вулицях Києва лейтенант мені сказав:
— А ти, Сашко Жук, виявляється, дуже популярна людина в Києві: дивися, скільки тобі квітів піднесли. Ні на якому іншому танку немає стільки квітів…
Я весело підморгнув лейтенантові, й ми рушили далі. Люди стояли попід руїнами нашого Хрещатика й махали до нас руками, й кричали з радості. Я теж махав шапкою, на якій уже приколов червоноармійську зірку, і вигукував: «Хай живе Червона Армія!»
Біля руїн Комсомольського кіно стояли Ромка, Женя й інші з нашої вулиці. Вони побачили мене й почали штовхати одне одного й показувати на мене руками. А Ромку моя поява так захопила, що вона почала з радості стрибати на місці, штовхати інших людей поряд себе й показувати на мене. Вона була така рада й така, мабуть, горда в цей момент, наче не я вступав до Києва на танку, а вона сама.
Коли колона на хвилину спинилася, бо десь попереду, мабуть, утворилася пробка, народ умить оточив танки. Раптом я побачив біля себе дядю Михайла і з ним ще якихось чоловіків.
— А ти чого на танк видерся? — голосно вигукнув дядя Михайло.
Мабуть, він теж заздрив мені. Я не встиг нічого відповісти дяді Михайлові, як за мене відповів лейтенант, що був поруч мене на танку:
— Це, товаришу, Сашко Жук!
— А-а!.. — вигукнув дядя Михайло. — Ось який він!
— Сашко Жук! Сашко Жук!.. — чути було, як передавали одне одному в натовпі. Я сам не знав, що моє ім’я таке відоме в народі.
А товариш лейтенант з танка пояснив дяді Михайлові так, що й інші чули:
— Ви не дивіться, що він малий, він уже боровся з фашистами, допомагав партизанам, він сам викрив
Я подивився на дядю Михайла й відразу пошкодував, що товариш лейтенант це сказав. Дядя Михайло підійшов ближче й сказав товаришеві лейтенанту:
— А от я вашому партизану Сашкові Жуку, як тільки він повернеться сьогодні додому, всиплю такої березової каші, що його більш ніколи не потягне базікати про те, чого не слід. Щоб не був такий балакучий.
Не знаю, куди б зайшла ця розмова, коли б не пролунала в повітрі раптом команда. Танки загуркотіли моторами, і ми рушили далі.
Разом з колоною танків я заїхав аж на околицю міста у якийсь величезний двір. Потім я довідався, що там були казарми. Я почав проситися в лейтенанта, щоб мене зарахували в полк бійцем і взяли з собою добивати фашистів. Лейтенант слухав мене дуже уважно, але нічого не пообіцяв. Сказав тільки, що поговорить ще де з ким.
Мені дали металеву миску, і я разом з бійцями стояв у черзі до кухні, а потім їв разом з ними смачний суп з м’ясом, якого я вже не їв з того часу, коли почалася війна.
Бійці причепили мені на грудях гвардійський значок, бо їхня частина була гвардійська і не годилося, щоб я, бувши серед них, не був гвардійцем. Ніколи в житті в мене не було стільки радості за один день, як тоді!
Я вже не думав повертатися додому. В мріях я вже брав разом своїми танкістами Берлін і вже не пам’ятав себе від щастя. Бійці дали мені хоч і стару, але ще зовсім цілу гімнастерку, на яку я відразу ж перечепив свій гвардійський значок. Потім хтось із бійців подарував мені зеленого ватника, бо надворі було вже не тепло, а на мені було таке дрантя… А лейтенанта все ще не було.
Він прийшов уже зовсім увечері, дав якісь розпорядження бійцям, а потім підійшов до мене, узяв за руку й сказав:
— От що, Сашко Жук: іди краще додому, ти ще малий воювати. Як виростеш, тоді візьмемо…
Це був удар для мене. Я стояв серед бійців, розгублений і безпорадний. Якийсь боєць спитав у лейтенанта:
— Дозвольте мені, товаришу лейтенант, одвезти гвардійця Сашка Жука додому на моєму мотоциклі.
— Дозволяю, — відповів лейтенант, — тільки швидше, бо будемо рушати далі.
От ми летіли вечірніми вулицями Києва! Аж дух забивало й не можна було розплющити очей…
Коло нашого будинку стояло кілька чоловік. Це були ті люди, що не послухались фашистів і переховувались останніми днями по льохах і горищах. Тепер вони повернулись до своїх квартир. Між ними була й Ромка. Я догадався — вона чекала на мене. Коли мотоцикл мало не на всьому ходу розвернувся й спинився коло будинку, всі раптом повернулись у наш бік. Звичайно, спочатку ніхто не впізнав мене в червоноармійському ватнику й при гвардійському значку, що виблискував і вночі, бо ватника я навмисне розстебнув.
А мотоцикліст сказав:
— До побачення, товаришу Сашко Жук! Після війни зустрінемось!
І він поїхав.
— Сашко! — вихопилося в усіх, хто стояв тут. Тепер уже мене впізнали. Всі оточили мене, приглядалися. Потім Ромка взяла мене за руку, і ми пішли на другий кінець подвір’я. Ромка сказала:
— Сашко, давай втечемо з дому на фронт, поки він недалеко, впросимо якого-небудь командира, і він нас зарахує в свій полк.
Але я сказав Ромці:
— Йди, Ромко, додому, ти ще мала воювати.