Сашко
Шрифт:
я почав удавати, що задрімав, схиливши голову на спинку крісла.
Як зааплодували нам у залі! Пушкін вийшов за декорації перший. Коли я підвівся за ним, щоб іти, новий вибух оплесків прогримів у залі.
За сценою Катруся, одвівши
— Сашко, держися, жюрі тебе запримітило. Здається, дадуть премію. Тепер вони за тобою будуть стежити і в залі.
— Все в порядку! — сказав я, підморгнувши. — Я ще свого коронного номера не показував…
— Дивись же, дивись.
Ми з Пушкіним знову вийшли до залу. Концерт незабаром закінчився. Почалися танці. Пушкін танцював, а я ні. По-перше, старій няні не до лиця танцювати. Я міг би зіпсувати цим собі роль. А по-друге, я не вмів танцювати. Я сидів у кріслі й в’язав панчоху. Якісь дівчатка підійшли до мене і всерйоз попросили:
— Няню, розкажіть іще казку.
— Добре, дітки, — відповів я, — добре, рідненькі, сідайте коло мене. Отут. На килимі можна.
Діти посідали коло мене на стільцях і на килимі долі. Про що вам, діточки?
— Про Руслана й Людмилу розкажіть, бабусю.
— Гаразд. Ну ж, слухайте й не гомоніть.
Я почав розповідати своїми словами пушкінську казку. Тим часом ще більше й більше дітей збиралося коло мене. Вже навіть і на килимах, що були навколо, бракувало місця. Тому задні просто стояли, спираючись на плечі один одному.
Всі слухали дуже уважно і цитькали на інших, коли ті пробували щось промовити абощо.
Тут я помітив, що підійшли й дорослі. Серед них були знову Сергій Валентинович і завпед Палацу. А я собі розповідав казку далі наче й не помітив членів жюрі.
Завпед теж не пішла нікуди, а стояла позаду, пильно придивлялась і прислухалась до мене. Я часом відкладав в’язання, щоб воно не заважало мені розповідати з потрібною жестикуляцією, без якої я рідко обходився.
Справді було дивно: в одному кінці залу танцювали під рояль, а тут, біля мене, стояв цілий натовп і слухав мою казку.
Тоді я вирішив продемонструвати свій, як казала Катруся, коронний номер. Зробив довгу паузу, дістав з кишені спідниці флакончик з «тютюном», насипав трохи на долоню. Діти уважно стежили за мною. Деякі потяглися вперед головами, щоб побачити, що це я роблю таке загадкове. Справді, адже вони ніколи не бачити, щоб хтось нюхав тютюн. А дорослі, що стояли позаду, здивовано переглянулися. Адже вони були певні, що перед ними переодягнена дівчинка. Звідки ж вона могла цього навчитися? Та й чи зуміє вона, цебто я, як слід понюхати тютюну… Але всі бачили, як я брав малісінькі щіпки тютюну і, піднісши до носа, глибоко затягнувсь… Діти були просто здивовані. Ніколи
Нарешті, понюхавши «тютюну», я заплющив очі і чхнув так, що на мить навіть музику не стало чути.
— На здоров’я, няню! — хором вигукнули діти та так голосно, що всі, хто ще в залі не слухав мене, почали дивитись на наш гурт і питати один в одного, що це там за комедія.
А одна доросла громадянка, коли її хтось запитав, що тут діється, відповіла досить голосно:
— Та тут одна актриса з театру розважає дітей казками…
Перед закінченням маскараду до мене підійшла завпед Палацу й сказала:
— Ну, дівчинко, тепер іди переодягнись і приходь на засідання жюрі, бо прізвища всіх, рекомендованих на премії, ми знаємо, а твого ні. Хоч я певна, що й твоє обличчя мені знайоме, але під маскою я його не впізнаю… Там даси відомості про себе.
В роздягальні я швидко переодягнувся в свій постійний одяг, скинув парик і почав стирати фарби з обличчя, бо я був дуже густо підфарбований. Коли я витер обличчя, раптом побачив біля себе кількох піонерів і серед них Ромку. Вона переодяглася раніше за мене.
— Сашко?! — здивовано вигукнула вона. — Це ти? Ти — Орина Родіонівна!.. Ха-ха-ха… Ха-ха-ха!..
Вона так реготала, що ніяк не могла спинитись. Аж сльози виступили в неї на очах.
Коли я підійшов до дверей, за якими збиралося на засідання журі, там стояла дітвора і нетерпляче ждала, коли оголосять ухвалу про премії. Я підійшов до дверей і хотів пройти всередину кімнати, але завпед, що стояла біля дверей, сердито гримнула на мене:
— Сашко Жук, ти куди? Ану ж — назад!
— Мені треба дати відомості про себе, — сказав я.
— Тебе всі й так знають — ніяких відомостей давати не треба.
— Але ж ви самі сказали прийти до кімнати жюрі й дати відомості, — наполягав я.
— Як тобі не соромно!.. Сашко! Нічого подібного я тобі не говорила…
— А от говорили…
Мабуть, я це сказав надто голосно, бо з кімнати вийшов Сергій Валентинович і спитав:
— Що це тут за галас? Діти, тихше!
— Та це тут Жук бешкетує, — відповіла завпед. — Думає проскочити на засідання жюрі.
Сергій Валентинович спокійно промовив:
— Сашко Жук, я тебе знаю як зразкового піонера, а ти порушуєш порядок. На засіданні — тільки члени жюрі, а стороннім заборонено.
— Я не сторонній, я — Орина Родіонівна, — заявив я.
— Жук, з дорослими так не жартують. Зараз Орина Родіонівна переодягнеться, і тобі буде соромно, — сказала завпед.
Раптом підійшла Катруся і щось прошепотіла їй на вухо. Завпед відразу пропустила мене до кімнати жюрі і сама зайшла слідом.