Сашко

Смілянський Леонід

Тим часом він, погасивши сірника, почав розглядатися навколо і знову побачив мене… Ох же й лаяв я себе потім за свою необережність! Побачивши мене, Кривий раптом повернувся і пошкутильгав з подвір’я на вулицю. Він поспішав. Звичайно, я рушив за ним, ховаючись під стінами. На вулиці я почув голоси. Десь проходили люди. Тоді, не тямлячи себе, я закричав:

— Тримайте! Тримайте його! Тримайте!..

На вулиці біля нас було темно, але я все ж побачив, як якісь постаті бігли на мій вигук. Я пригнувся до землі і раптом побачив, як Кривий

пошкутильгав до машини. Авто загурчало, рвонулося з місця і за хвилину зникло. Біля мене стояло двоє чоловіків.

Вони почали питати мене, чого я кричав, а я сказав їм, що ловив злодія, але не сказав, що я ловив колишнього гестапівського шпигуна, бо не знав цих людей і не знав, чи можна їм про це говорити…

— Дивно! — сказав один. — Злодій на машині…

А другий промовив:

— Мабуть-таки, й справді злодій, бо я бачив, як він тікав, почувши наші кроки.

Вночі я довго не спав. Тепер мене мучило питання: чого Кривий намагався пролізти до нашого підвалу? Там щось заховано — не інакше… Але що й де? І раптом згадав, як незадовго до визволення Києва я зустрів Кривого у нас на подвір’ї, коли він вийшов з підвалу. Тим більш підозрілою здалася мені тепер поява Кривого.

Звичайно, я прибіг до школи другого ранку ще задовго до уроків. Мені треба було бачити Женю. Її ще не було. Незважаючи на те, що вона прийшла перед самим початком навчання і що кожної хвилини учитель міг зайти до класу, я покликав її до коридору і сказав:

— Женю, ти повинна ще сьогодні пригадати, де й коли бачила Кривого?

— Якого? — здивувалася вона.

— Хіба ти забула? Того, що ми з тобою якось зустріли в трамваї.

— Сашко, дай мені спокій з ним. Як я можу згадати, коли я вже забула, який він, і не уявляю навіть його обличчя.

— Як забула! — загорівся я. — Та це дуже важливо зараз. Ти навіть не уявляєш, як це важливо. І для тебе важливо, але чому саме — це я тобі скажу потім, коли згадаєш про нього й розкажеш мені.

— Сашко, але ж я забула, який він навіть на вигляд. Я тепер дуже легко забуваю те, що бачу…

— Ну, я тобі нагадаю: він тепер з гострою рудою бородою й з маленькими рудими вусиками. Отакі, як у Чарлі Чапліна, тільки руді. А раніше борідки не було і вуса були не такі. Кульгає на праву ногу. В нього довга тонка шия.

— Діти, до класу! — почули ми раптом голос нашого математика.

Ми побігли на свої місця.

Була знову письмова з арифметики, та я не міг вирішити жодної задачі. Як я не намагався примусити себе, але мозок мій просто відмовлявся зараз думати над задачами. І дивився я не в зошит, а на Женю. Кривий не виходив з моєї голови. Я вирішив після уроків забрати з собою Юрчика й Ромку і порадитися з ними. Треба було щось робити. Але спочатку я хотів, щоб Женя пригадала, де вона бачила Кривого. Це могло б дати нам щось нове про нього.

Мені здавалося, що сьогодні й Женя не зробить письмової. Принаймні я бачив, як вона совалася на місці, нервувала. Вона пробувала писати в зошиті, але якісь

думки збивали її. Ось вона раптом замислилась, як це часом бувало з нею. Очі її дивилися кудись угору, в куток класу. Ромка штовхнула її ліктем, щоб вона рішала задачу, але Женя навіть не звернула уваги на неї. Я не зводив з неї очей. Та ось Женя стряхнула головою, наче прогнала якісь прикрі думки, дістала з зошита клаптик паперу й почала швидко писати. Через хвилину я одержав її записку.

«Сашко, я пригадала все про Кривого. Це чудова людина і наш друг. А ти, Сашко, дурник!»

Коли перед цим я не знаходив собі місця, то тепер просто не тямив себе. Все в мене переплуталося в голові, обличчя пашіло, ручка раз у раз випадала з моїх пальців. Мабуть, я мав якийсь надзвичайний вигляд, бо Михайло Іванович, підійшовши до мене, подивився в мій зошит і сказав:

— Що тобі, Сашко? Ти не хворий?

— Ні… — ледве вимовив я.

— Чому ж тоді ти й не починав ще рішати?

Я мовчав. Михайло Іванович постояв коло мене й пішов далі заглядати в зошити інших учнів. Мабуть, він і без моєї відповіді прочитав мої думки. Все-таки наприкінці уроку я трохи заспокоївся. «Щось Женька наплутала», — думав собі я.

Як тільки пролунав дзвоник, я кинувся до неї. В класі нам би заважали говорити.

Ми вийшли на подвір’я школи, пішли в найдальший куток, де лежало кілька сухих деревин. Женя сіла на колоду.

— Женю, ти щось наплутала…

— Нічого не наплутала… Коли ти нагадав мені, що він кульгає на праву ногу і має високу тонку шию, я дуже швидко все пригадала. Я бачила цього чоловіка у нас два рази, ще коли тут були фашисти. Вони зачинялися з татком у кімнаті, і татусь нікому не дозволяв туди заходити. Так було раз і другий. Я навіть пригадую, що вдруге Кривий заходив до нас якраз у той день, після якого вночі схопили татуся фашисти. Ох, як би я хотіла ще зустрітися з цим чоловіком! Може, він більше розповів би мені й мамі про татка.

— Женю! — вигукнув я, не стримавшись. — Женю! Ти помилилася. Цей чоловік був зрадник… Це він зрадив усіх і вказав на них гестапо. Це він винен у тому, що гестапівці схопили твого батька. Я це напевне знаю, і це я хотів сказати тобі. Я вважав його гестапівським шпигуном, а тепер ще переконався, що він бував серед наших підпільників і зрадив їх. Він запроданець. Він, мабуть, довідався від твого тата, де вони збираються, і повідомив гестапо. А що було далі — ти сама добре знаєш…

— Знаю, знаю, що було потім… — шепотіла вона.

— Женю, ми помстимося, ми помстимося йому! Ми знайдемо цю тварюку, де б вона не ховалася…

По виразу Жениного обличчя я зрозумів, що вона мало вірить у те, що ми це зробимо. Та й сам я не знав, як це здійснити.

Зразу ж після уроків я розповів усе Ромці і Юрчикові. Ми поспішили до дяді Михайла. На цей раз він був дома. Дядя Михайло уважно вислухав нас, щось записав собі в записну книжку і сказав, щоб ми не турбувалися більше цією справою.