Симфонія хаосу
Шрифт:
— Бог Вседержитель, Бог Святий Дух, Бог Отець, Бог Син. Нехай святиться ім’я Твоє!
Волею Господа Оксана залишилась жити. Бавила Мар’янка, видужала та й ростила крихітну Ганнусеньку. Максима тримала за чоловіка, жеби дітки мали батька, а вона — опору. Та серце до Мар’яна прикипіло. Чекала глибокої старости, щоб нарешті побути з Меріемом не трішечки — уже цілу вічність. Мар’ян у Бога був під боком — ніжився райським життям, бо Господь змилувався над покаяним. Квітана десь і досі бавить легінів, співає своїм кришталевим голосом десь високо в Карпатах та кидає відображення своє у Чорний Черемош. Кажуть, любиться з новим хлопом. Та Мар’янові то все одно. Чекає на свою милу, що колись задримбає йому в райськом саду теї пісні, що дівкою навчилась від свого праведного шлюбного любенького чоловіка, що зробив
Може, й ви колись почуєте ту дримбу, то знайте: в устах маленького Мар’янчика — вся мудрість його батьків, котрі пройшли тернистий шлях людський, що він був повен любови, та зараз гріються сонцем десь там, на Небесах. То передайте дримбарю, що любов людська і любов Божа — всепоглинаюча, і тільки заради неї треба прожити таке довге життя.
ОДИНАК,
або
ОДНА СИЛА ВІРИ
У надійному чорному лісі, такому чорному, що ніяка людська рука не проб’є тієї чорноти, мешкав легінь. Високий, статний, він мав чорне волосся та карі очі, що вкрапляли в себе золоті присмаки сонця. Сонце ж у тій місцині рідко заглядало у шибку невеликої хатини, де жив одинак. А що жив сам — про те свідчило все, що оточувало його: своїм виглядом благали про прання занавіски, немиті вікна, бур’ян на подвір’ї та неметена хата — усе казало нечастому перехожому про самотність юнака. Хлопець мешкав тут ось уже третій рік. За духом самітник, а за вірою — монах, він вів аскетичний спосіб життя. А що з дитинства виховувався в монастирі, бо був сиротою — то і штиб життя обрав такий самий. Зрідка, раз на кілька місяців, зустрічав у лісі людей, увесь час молився за них та просив у Бога помочі. Заробляв собі сам, як-то кажуть, на хліб насущний. З іншого боку маленької хатини, котру сам збудував з дерева, тримав невеликий город. Лише на перший погляд здавалося, що садиба недоглянута — все було чітко розмежоване у крихітному господарстві Андрія.
Мати охрестила Андрійчиком та й померла, не почувши отого першого «Мамо!». У монастирі братом кликали, та й забув би до цього часу, хто він, коли народився і де, коли б не пашпорт, що його акуратно зберігав у єдиній шафі, яку разом зі столом, стільчиками та ліжком отримав у подарунок від монастиря. Монахи побачили ту Божу іскру в очах Андрійчика і відпустили його на волю — молитися. Сам достеменно не пам’ятав, куди післала його доленька — чи то на терени Західної України, чи то вже була Білорусія — пограниччя було близько, він то нюхом чув. А що бачити було бардзо важко навіть дниною, бо ліс був темний — то й не відав, скільки часу пройшло від того дня, коли покинув монастир.
Він мав собі розпорядок: робота — дім — прогулянка — робота-дім. Працював із деревом, вирізьблював різноманітні візерунки, виготовляв кухлі, декоративні прикраси, але використовував матеріалу якомога менше — оскільки вважав, що все, що не є у лісі — живе, і брати потрібно стільки, скільки велів сам Господь Бог, тому столів і стільчиків не виробляв. Харчувався картоплею, буряком, морквинами та мав трійко курей, то і яйцями міг похвалитись. А коли, бува, заночує хтось у нього — то діставав квашені чи солоні огірочки власного виробництва, а чи перчик, смачнючий салат у слоїках — коли то було взимку. Або ж назбирає подорожньому суничок чи ягоди якої свіжої, зробить сік, та такий знає рецепт, що смачнішого годі й шукати. Зрозуміло, що м’яса не їв, бо вважав, що всяке живе треба поважати — навчили того в монастирі. О шостій ранку, як і годилося, прокидався, молився, порався по маленькому господарству, йшов у ліс «на роботу», дорогою снідав тим, що прихопив із собою. Взимку, коли було холодніше, брав старезний жупан, шапку, вкутувався тепліше — і гайда шукати роботи. Чи вдома працює, коло печі пригріється, песика до себе притулить і файно йому, добре, коли пісні виводить — церковні чи, може, народні. А песик, що Бровком його нарік, підвиває.
Так і живе самітник, обід та вечерю сам собі подає, а як нездужає — береться до роботи, і все само собою проходить. Але от одного разу занедужав — певно, якийсь бронхіт — то так гавкав, як ото собака під дверима, мусив лежати і думав, що кінець йому прийде... Та Бог послав до нього гостя, доброго чоловіка, той і лікаря місцевого привів, знахаря, який вилікував Андрія.
З песиком чоловік не почуватися самотнім, а щемлива історія зустрічі з Бровком була досить простою: цуценя саме знайшлося
треба вірити лише Господу, а зовсім не людям — плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.
Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.
— Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь — то все життя жалкувати буду.
— Гав, — відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.
— Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.
Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу — раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.
— Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя...
Спалах!... І блискавка вже була в його хаті, палила все. Один момент — і вона влучила йому у груди.
Нічого не пам’ятав з тієї миті, бачив тілько, як душа вийшла з тіла і закружляла над будинком, невидима і невагома, бачив свій монастир, улюблене джерело і летів увись, до Господа. Відчував дивне тепло, яке заворожувало, присипляло. Ніби сонний, чув ту гіркоту свого польоту і розумів, що це — кінець. Та раптом відчув тяжкий поштовх і влетів, немов та блискавка, назад у своє тіло. Прокинувся, і почув, що та сила, що дала блискавка, розтікається по всьому тілу. Горів від жару, марив днів з чотири, точно не пам’ятав. Аж песик відчув, що з господарем неладно, та й побіг у село, що було за кілька кілометрів від лісу. Радше, не село, а хутір, де жило лише трійко селян — три самітники. Бровко потягнув одного з них до хати Андрія і він заходився рятувати бідолашного. Звернувся до свого односельця, і разом на ношах принесли Андрія на хутір, а вже звідти на возі доправили його в районний центр — допоміг третій селянин, котрий мав коні.
У лікарні Андрій пробув довгих десять днів. Лікарі боротися за його життя не поспішали — хто ж вам без грошей зараз лікуватиме — проте і вмирати не давали, тримали між життям та смертю. Селяни знайшли листи з монастиря та паспорт Андрія. Зателефонували у скит, і за півдня з’явився монах-настоятель, який оплатив перебування Андрія в лікарні.
Видужавши, одинак віддячив монаху та селянам, повіддавав усе нехитре нажите своє майно: кілька різьблених речей, декілька слоїків із салатами та десяток яєць, що тримав на чорний день. А що різьблення цінувалося у тій місцині — селянин, що допоміг самітнику, продав його та отримав добрих півтисячі за те своє піклування.
Монах повернувся до скиту, перед тим попрохавши, щоб Андрій пішов з ним, та не судилося самітнику знову відвідати рідні місця.
Повернувся додому Андрійко дуже схудлим. Почув, що має якусь дивну силу — одним поглядом міг пересувати речі в кімнаті — звісно, стола переміщувати не міг, лише столові прибори: ложки, виделки, а ще розказував майбутнє своїм випадковим гостям і вмів погоду замовляти. Одного разу, коли в нього залишилася на нічліг сім’я — тато, мама та маленька красуня-донечка — вони подарували йому люстерко і, посміхнувшись, зникли в лісі.