Симфонія хаосу
Шрифт:
Господь Бог, певне, насміхався з Андрія. Бо коли він подивися у люстерко, то мало не зомлів — усі бачать його зовсім не чоловіком у розквіті сил, бо вже мав за сорок, а юнаком років 19. Мав довгу бороду і ледь помітну сивину, а в люстерці виглядав поголеним, підтягнутим. Та ще й у хорошому вбранні.
Спочатку думав, може, то йому ввижається. Пройшов із двадцять кілометрів до церкви і там зайшов до батюшки, пригубив свяченої водички із срібного кухля і глянув на своє відображення. Нічого не змінилося. Згодом туристи
Одного дня до його старої хати постукала дівчина. Красива, білокоса, з зеленими очима, та й така на вроду, що жодної такої Андрій не бачив, скільки живе. Попросила переночувати, а вночі прийшла до нього та й каже: буду я, юначе, з тебе чоловіка робити, бо чула я, що досі хлопцем залишаєшся.
— Ой, жінко, не знаю я твого імені, але чую, що зле ти кажеш.
— Андріаною зовусь, на західний маневр. А то гріх, Андрію, що дівчину, ще й з таким близьким ім’ям, від себе відштовхуєш. Бог тобі суддя.
— Зачекай. Ти красуня, але мені треба подумати, помолитися. Та й не молодий я вже, щоб ламати обітницю.
— Та ти не смійся з мене, хто ж обітницю дає в такому ранньому віці. Ой, не вірю тобі, самітнику!
Андрій зніяковів та все ж прийшов уночі до красуні. Обійняв, поцілував та й поруч умостився.
— Не годиться, — каже, — чоловікові одразу ночувати впритул із жінкою, треба трішки почекати. Залишайся, якщо не поспішаєш і не боїшся.
— А чого ж тебе боятися, — і пригорнулася до нього, накрилася ковдрою, та й помолилися на ніч.
— Знаєш, Андрійчику, як довго я чекала тебе? Певно, все життя. І не жінка ще, лише буду нею з твоєю любов’ю, турботою і поміччю.
— Гріх,Андріанко отак, неодруженим, спати. Не по-людськи се.
— А по-людськи лежати з дівчиною в ліжку навіть не зарученому?
— Ой, вплутала ти мене, дівко, тепер довіку плутаним буду.
І заснув. Устала Адріана, пішла до водиці вмитися, а з криниці на неї дивиться її відображення — страшне, хтиве, з запалими очима і злючими губами, що звисали зі старечого обличчя. Бо була то відьма, що зачаклувала Андрійчика, і навіть він не відав правди.
— Спи, мій соколе. Не довго тобі землю ще обходити. Недарма силу блискавки у мене забрав. Не своєю волею, Божою. Але ж я тебе, вражого сина, позбавлю молодості, як ти мене ненароком.
І вилила на нього отруйної води.
Прокинувся на ранок Андрій — а біля хати все цвіте, буяє, вже і другий місяць літа підходить, та живе Андрій з відьмою, як молодий із молодою, тільки ліжко одне на двох ще не ділять. Ось і ніч, що її вибрала Андріана для свого плану.
—
— Візьму.
— То будь же мені цеї ночі і шлюбним чоловіком, і молодим любасом, і батьком моїх дітей!
— Я не хочу дітей, моя люба. Але любасом сьогодні буду тобі. Тобі і тільки тобі вірним довіку, любове моя.
— Тоді ходи до мене, соколе сизокрилий!
Ніч лавиною прокотилася по його жилах і він, знеможений, заснув. А вранці, прокинувшись, побачив, що жінки немає, а червона пляма, що була вночі на білому простирадлі, зникла. А що любив зачаклований свою жінку, то й не здивувався.
Аж ось у полудень прийшла з села Андріана, бо жила вона півдня в себе, півдня і ніч в нього. Пообідали, та пішла до річки вмитися та набратися нових злодійських сил. Пес захотів водички і пішов слідом за нею, а Андрій вирішив погратися із коханою в піжмурки і крадькома наздогнав Бровка. Коли вона скинула одіж і підійшла до річки, чоловік ледь не зомлів: у воді відобразилася стара страшна відьма, що ледь ходила по світу, а за мить він побачив, як вона наповнилася силою.
— Що то за диво дивнеє? — подумав, злякався і вирішив нічого до ночі не робити.
А то була ніч на Івана Купала. Дівчата бавилися, плели віночки, наряджали гільце, пускали свічки по воді, стрибали через вогнище, співали пісень. А відьма, яка була вдома, проситься:
— Пусти, чоловіче, хочу і я гадати.
Андрійко на те їй:
— Ти ж і так свою долю знаєш, моя зірко.
Та не встигла вона відповісти, як у двері постукали. То дівчата бавилися і забігли ген до його самітної хати, кинули грудку землі зі свіжої могили. І якщо в домі жила відьма, вона обов’язково мусила б вибігти.
Андріану як вогнем обпекло, мусила вийти та свиснула так, що аж самітник ледь не оглух. Взяла ту грудку і, гордо здійнявши груди, сказала:
— Так, я відьма. Але ти нікуди вже не дінешся від мене. Бо несу твою дитину.
Андрій посивів, певно, за мить.
— А ти, мабуть, правди не знаєш, вража твоя душе. Я теж чаклун і маю вже сорок з гаком років, та вроду, як у юнака. Так що не буду я тебе слухати, йди собі з Богом.
— А оце ти бачив? — і показала живіт, який виріс невідь-коли.
— То ти намольфарила, чортова дочко. Його щойно не було.
— Ой, чоловіче... Народжую... Клич бабу, бо буде зле тобі, як мені тепер боляче...
Баба-повитуха прибігла вмить, наче чекала того. А що була досвідченою у таких справах, вигнала Андрія та й наказала чекати. Народила Андріана хлопця, та такого чорного, що ще й світ не бачив.
З того горя почав чоловік вдаватися до чарки. Пив день, потім другий, а згодом за днину постарів так, що був схожий на шістдесятилітнього чоловіка. Дитя росло не щодня, а щогодини, а жінка молодшала, та така гарна стала — вже й любасиків водила.