Відчай

Семенов Юлиан Семенович

…Сашенька, сказав він собі, синку, любі мої, простіть мені… З моєї вини ви опинилися в жорнах… Я не вірю жодному слову цього Аркадія… Я знаю, як вони злякалися, коли я вліпив Деканозову; страх не прощають, за приниження страхом мстяться… І не просто, а кров'ю…

14

Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби.

Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував

себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший.

Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо.

Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий.

Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась…

Але тепер, коли наближалася бійка, коли Старець може викинути вибрик і віддати портфель глави уряду Вознесенському, ситуація все ще була несприятлива, і якщо справді Ісаєв бабахне книжку про ту службу, яку тоді очолював він, Берія, його недруги дістануть у руки козир, а в Політбюро всі його недруги, бо розуміють: він знає про кожного з них усе, абсолютно все, без винятку…

Тому, прийнявши Комурова на дачі, як і умовились, у неділю, запросив його на прогулянку по піщаних доріжках соснового бору, що спускався до річки, де біля причалів стояли потужні катери (влітку любив дивитися на молодих купальниць, і коли вибирав якусь найстрункішу — полковник Саркисов через годину доставляв голубоньку до столу: фрукти, вино, коньяк, ванна, солодкий момент чекання любові під накрохмаленим простирадлом, потім швидке прощання: «Ось тобі, ясочко, подарунок — облігація дріб'язкова, всього двісті карбованців, але чує моє серце — на наступному розиграші виграє п'ять тисяч»; говорив так тому, бо брав у Наркомфіні «для оперативних цілей»).

Комурову вірив безсумнівно, тому міркував з ним уголос, немов перевіряючи на генералові логіку своїх умовиводів:

— Хазяїн страшенно полюбляє всі подробиці про Гітлера, — він раптом зло посміхнувся. — Ще б пак… Так от, цей ваш Ісаєв, якщо він справді спілкувався з Борманом і Шелленбергом, бував на доповідях у Гіммлера, може розповісти багато таких деталей, які Коба проковтне… Але всієї інформації зразу віддавати не можна… Треба дозувати, щоб розпалити в ньому інтерес… Я подумав би, як підкинути Абакумову ідею, спочатку повернувши до цього вашого Штірліца, щоб той — під запис — сказав: «Але про найважливіші відомості, що мають виходи на завтрашній день — Гітлер заклав фугаси про запас, — я розповім лише товаришу Сталіну». Розумієш?

— Товариш Сталін «зека» не прийме, — впевнено відповів Комуров.

— То посели його на дачі, надінь на нього форму: повернувся Герой, перевірка закінчилася, він чистий, не зсучився, як такого не показати Йосифу Віссаріоновичу?!

— Не дуже розумію смислу комбінації, — признався Комуров. — Що це дасть — у зв'язку з Вознесенським? І потім, ми втрачаємо його як свідка на процесі Валленберга, він наш козир…

Берія здивувався:

— Чому? Його можна переводити на дачний режим хоч завтра… Разом з Валленбергом… Відпустіть дружину… Начебто відпустіть… Придумайте щось із сином… Виступить на процесі Валленберга, дамо орден, а далі — моя турбота…

— Лаврентію Павловичу, ви не бачили цієї людини… Випадок особливий…

Берія здивовано глянув на нього:

— А що, ти вже не в змозі влаштувати так, щоб я особисто подивився на нього?.. Потрібна санкція товариша Абакумова? То попроси! Скажи, мовляв, Лаврентій Павлович просить вашого дозволу, товаришу міністр!

Комуров образився:

— Якщо дозволите — я хоч завтра пристрелю Абакумова в його ж кабінеті…

— Не дозволю, — всміхнувся Берія. — На жаль… Якщо вже й розстрілювати — то в камері, після арешту й процесу… Та й чи варто? Дурень в лампасах дорого коштує… Затям: Сталіну зараз потрібне невелике, але красиве діло проти «великоруської автаркії», щоб потім ударити по його любимих євреях; Ізраїль ми просрали, час міняти орієнтири, нам потрібне Середземне море, потрібні араби, для цього ізолюємо від громадського життя власних євреїв — невже не зрозумілий азбучний склад мислення

Сталіна?! Він їх ненавидить, але ніколи нікому в цьому не признається; ти ж його знаєш: «Насамперед інтереси російського народу, ми йому служимо й повинні робити це чудово і йому на користь»… А народ у селах помирає від голоду! — Берія різко обірвав себе. — Тому з Валленбергом не поспішай, дороге яєчко на Великдень… А головну комбінацію найближчого майбутнього я бачу таким чином: на наступній партконференції Пітера треба зробити так, щоб там сталася якась помітна накладка: або Сталіна мало в промовах згадають, або не досить імперіалізм громитимуть, чи когось не того проведуть у бюро — не знаю, це подробиці, тобі про них і думати… Інформація про цей скандал має лягти на стіл Сталіна не від Абакумова… Від Маленкова… Єrop сам доповість Кобі… Ось тобі й справа проти «ленінградського великоруського ухилу»; виб'єш показання у ленінградців… Допити проводь сам — особливо перші… Ти це вмієш — зламаються. Від них вимагай лише одного: так, були зв'язані з Вознесенським і Кузнецовим, разом думали про створення російської столиці в Ленінграді чи в Горькому… Далі — само покотиться… Отоді все й віддаси Абакумову… І Вознесенський, і Кузнецов мовчатимуть, що б з ними не робили… І це — чудово… Єrop доповість Старцеві, що Абакумов, мабуть, також відчуває потяг до великоруської групи… Сталін доручить стежити за ним невідступно: що й треба було довести! Приймати його відмовиться, Вітюля — в кишені! З потрохами… Це — перший етап. Але цього мало… Оскільки Абакумов трусив Кремльовку, піднімав історію хвороби Жданова, але висновків не зробив, візьми в нього ордер на арешт двох-трьох професорів — не з Кремльовки, а тих, кого туди запрошували на консультації; нехай ті твої ідіоти, кого не жаль, починають їх мотати; чому ставили неправильні діагнози? За чиєю вказівкою? Скільки за це одержали? Від кого? Нехай працюють лагідно, дружньо, без крові… А ти — доповіси Абакумову, що, мовляв, вражини мовчать… Але це — тільки тоді, коли я подам тобі сигнал… Старцеві дуже потрібний черговий спектакль, — повторив Берія. — З крівцею… Вознесенський у четвер доповідав на ПБ: економіка тріщить трагічно, або ми допоможемо сільському господарству і вкладемо бодай якісь кошти в легку промисловість, підсобимо групі «Б», або можливі необоротні соціальні диспропорції… Старець його спитав: «А якщо допоможуть наші пропагандисти? Умовлять народ потерпіти ще трошки? Назвуть імена тих, хто заважає нам у роботі? Пояснять, хто винен в нестачі житла, одягу, взуття? Ми не можемо перекачувати кошти з оборони на черевики. Ми не можемо заморозити групу «А» в ім'я «Б». Я особисто маю тільки одну пару черевиків, чому іншим треба більше?» А Вознесенський відповів, що, мовляв, це гомеопатія, а в ситуації, що склалася, потрібен скальпель… Сталін тоді його спитав: «Беретеся бути хірургом?» А той відповів: «Якщо доручите, давши повноваження, — візьмусь…» І Сталін посміхнувся: «А що, вік у вас хороший, сорок п'ять, я у ваші роки вже був генсеком…» Ти розумієш, що ми стоїмо на краю прірви? Розумієш, що деспот, який вижив з розуму, хоче крові?! В ній — його порятунок! Отак воно… А вже коли наша команда доповість Єгору, що і по євреях у господарстві Абакумова йшло абияк, заарештовані професори мовчали, ось тоді й знадобиться Валленберг… Ланцюг замкнеться: гестапо — великоруська опозиція — євреї — американська спецслужба…

Комуров зупинився:

— Геніальна комбінація, Лаврентію Павловичу! Просто-таки геніальна! Ваше ім'я занесуть на скрижалі!

— Ех, Богдан, Богдан… — Берія зітхнув. — Часом мене приголомшує твоя наївність… Як дитина, справді! Та хіба я дозволю собі паскудитися в такому процесі?! Це ж ганьба імперії! Від цього країну доведеться відмивати! От я її губкою й відмию. Я. Ніхто інший. Затям це.

…За обідом, полохливо вибачившись, Комуров, явно переборюючи себе, спитав:

— Лаврентію Павловичу, але все-таки зорієнтуйте мене, дурня: навіщо тоді нам цей Ісаєв?

Берія здивовано глянув на Комурова:

— Хто?

— Ісаєв-Штірліц.

Берія не розсердився, відповів тихо й дуже сумно:

— Політик, який ставить на успіх лише однієї комбінації, — не політик, а недоумок… Взявши у Штірліца інформацію про Гітлера, заінтригувавши — через Абакумова — Хазяїна, одержавши власноручну санкцію Сталіна на розстріл баби цього самого Штірліца і його напівбожевільного сина як шпигунів і терористів — це також усе на Абакумові, затям, — мабуть, я сам зустрінуся з Ісаєвим. Нехай його Влодимирський готує до цього заздалегідь… Борідку приклею, вуса намалюю, — Берія зітхнув, — я гримуватися навчився ще в Баку, згадаю давнину… Якщо ваш Штірліц — особливий випадок і коли він упізнає…

Берія вмить обірвав фразу; навіть собі не можна в дечому признаватися, а вже друзям тим паче…

…Немає нічого обманливішого, ніж погляд збоку.

Як часто ми бачимо чоловіка й жінку, що йдуть по вулиці (сонячній, дощовій, морозній); посміхаються одне до одного, він підтримує її під руку, сама увага, а насправді давно не любить, живе з іншою, вона мстаться йому за це; дома — крематорій, але розлучення неможливе: він утратить свою престижну роботу. Сталін повернув країні колишнє ханжество, розлучення, дозволене судом, вважається майже державною зрадою — от і живуть недруги (щоб не сказати вороги) під одним дахом…