Відчай
Шрифт:
— Якого? — спитав Комуров. — Міцного? Чи кавказького?..
Зараз щось попросить, зрозумів Абакумов, постанови йому мало, неспроста він про міцне спитав, хтось з моєї охорони їм доносить, що я мадеру п'ю, а в їхній компанії хвалю всякі там цинандалі та мукузані. В роті терпне, вода та й годі, не бере, цар не дурний був, мадеркою втішався. «Жіночий коньяк»! Нехай собі називають як хочуть, а для мене кращого вина нема: і солодке на смак, і п'янить млосно…
— Хорошого вина в пляшках мало, — відповів Абакумов ухильно. — От коли мене грузини частували зеленим сухим вином
— У нас є кращі вина… Скажи, Вітю, тобі про Рюміна нічого не доповідали?
— Про Рюміна? — перепитав Абакумов, спохмурнівши. — Хто це?
— По Архангельську працював, підполковник…
— А чому мали доповідати? Сталося щось? Запросити?
— Не треба. Я прошу твоєї санкції, дай його мені, готуватиму до хорошого діла.
— Будь ласка, — зразу погодився Абакумов. — Тут моєї санкції не потрібно, підписуй наказ сам, використовуй його, як тобі заманеться.
…Питання про Рюміна виникло не випадково: підполковник попав «на підслух», коли був у квартирі якогось Шевцова, за котрим давно стежили — крайній шовініст; добряче випив і сказав: «Але ж в одному біснуватий фюрер мав рацію: євреїв треба знищувати! Подивіться, хто у нас зараз веде найбільшу боротьбу проти батьківщини? Хто продає країну за іноземні самописки? Євреї! Хто критикує російських письменників та артистів? Єврейські космополіти! Хто зводить наклеп на російських шахтарів у кіно? Єврей Луков, під псевдонімом ховається, сволота! Хто завів у безвихідь нашу економічну науку? Єврей Варга! Хто паплюжить нашу історію? Євреї. Хто какофонії пише? Єврей Шостакович!»
Хтось із присутніх сказав, що Шостакович росіянин.
Рюмін і Шевцов роз'ярились: «Немає таких російських прізвищ! І вуха в нього єврейські!»
Оскільки Влодимирський розробляв Єврейський антифашистський комітет, Комуров зразу прикинув, що така людина може знадобитися. Але згодом, подумавши, вирішив узяти цього Рюміна під свою опіку, треба спочатку обкатати, а використати — лише тоді, коли настане черга коронної справи. Берія натякнув, що політика Коби буде однозначною, оскільки економічно росіян ще більше затиснуть, треба буде звертатися до їхнього патріотизму, підкреслювати їхню винятковість, поставляючи «ворогів», винних у труднощах.
— Спасибі, Вітю, — підводячись, сказав Комуров. — І за чай спасибі. Справді, чудовий напій… Тільки абхазький кращий, чесне слово… Ще пришиють тобі цей чортів «ліптон»… Товариш Суслов у цьому ділі суворий, май на увазі… Ти краще адлерський чай хвали, він російський. Краснодарський край, козаки, опора держави… Раджу тобі як другу, Вітю…
На тому й попрощався, залишивши Абакумова в похмурій задумливості.
…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.
Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюблениця реготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».
Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою
— Татусю, а чого ти не криєш? У тебе ж козирі є! Так нечесно!
— Справді є, — зітхнув Абакумов, — відіб'юся, миттю покрию, ріднесенька…
— Ти мені не піддавайся, я ж не маленька! Нецікаво грати… А знаєш, мене сьогодні вчителька вишпетила…
— От штукарка… За що?
— Я не відповіла, коли був замах на Володимира Ілліча…
Ну, завтра цій сучці шию намилять, подумав він, дівчинку даремно травмує, але відповів інакше:
— Такі речі треба знати, донечко… В Ілліча стріляла есерка Фанні Каплан, космополітичного племені, їй Бухарін пістолет в руки дав…
— От вона тобі двійку й уліпила б! — засміялася дівчинка. — Перший замах на Леніна був у січні, ще в Петрограді! Його тоді якийсь швейцарець урятував, собою прикрив…
— Швейцарець? — Абакумов здивувався. — Це ж хто?
— Платтен, — відповіла дочка майже по складах і пішла до рояля: знала, що батьку найбільше подобалось, коли вона грала «Полонез» Огінського.
А начебто цього самого Платтена ми розстріляли, подумав Абакумов. Чи не з троцькістів? Ну й учителі! Ці такого навчать, що потім з дітей кілком не виб'єш…
Хотів був зразу піти до себе й подзвонити помічникові; нехай перевірить учительку, чи не контра, але, розслабившись, поринув у музику, милуючись стрункою фігуркою дочки, що граціозно сиділа біля величезного білого «Бехштейна»…
…А в цей же самий час три лікарі-психіатри працювали з Олександром Ісаєвим, колишнім офіцером військової розвідки РСЧА, кавалером бойових орденів, а нині «зеком» і недоумком — не в грубо-табірному жаргонному смислі, а в справжньому — він збожеволів на допитах.
Вони вже годину сиділи з ним у невеличкій кімнаті, обладнаній магнітофонами, і всіляко намагалися розговорити нещасного. Але молодий старик тупо мовчав і дивився кудись у далечінь застиглими очима.
Один з лікарів, найстаріший, Лівін, попросив колег вийти. Залишившись сам на сам із «зеком», тихенько, по-дружньому, довірливо спитав:
— Саню, хочеш поговорити з батьком?
«Зек» усе ще дивився крізь лікаря, але в очах його щось промайнуло…
Лівін увімкнув магнітофон, пролунав голос Ісаєва: «Я хочу мати побачення з сином…»