Відчай
Шрифт:
— При кому в нашу партію вступив колишній меншовик Майський? — суворо спитав Сталін, не спускаючи очей з Абакумова.
Той мовчав. Сталін відчеканив:
— При Леніні. Більше того, Ленін публічно просив у нього пробачення в пресі за якусь неточність у своєму виступі. При кому в нашу партію вступив Вишинський, колишній терорист, меншовик і переслідувач Ілліча в червневі дні? Га? Чого мовчите? Боїтеся вскочити в клопіт? При Леніні! Йому про це доповідав Молотов, і Ленін погодився з необхідністю прийняти в партію грамотного юриста… Ленін терпіти не міг зводити особисті рахунки зі своїми політичними противниками і нам це заповідав… А Заклавський, що називав Ілліча «німецьким шпигуном» і вимагав суду над ним у сімнадцятому? При кому він примкнув до нас? При
— Я зрозумів, товаришу Сталін, — очі Абакумова сяяли, бо Хазяїн уперше так конфіденційно, по-батьківськи, розмовляв з ним, не сказавши жодного різкого слова (хоч від нього все можна прийняти, геній). А він, виявляється, бовкнув те, що! Сталіну зовсім не до душі…
— Що ж ви зрозуміли? — очі вмить змінилися, в них з'явилась доброзичливість. — Що ви зрозуміли? — повторив Сталін.
— Я зніму спостереження з товариша Майського…
Сталін мовчки розкурював люльку.
Абакумов раптом з жахом згадав показання сина Троцького, Сергія Седова. Той з батьком поїхати відмовився, більшовик, військовий інженер, патріот держави, його розстріляли в тридцять сьомому, а спочатку сидів у Сибіру. Перед стратою; надійшов наказ Єжова поговорити про його життя-буття в Кремлі. Квартира Троцького була неподалік від сталінської, синочок тоді такого нарозповідав… Особливо закарбувався у пам'яті епізод: «Я дуже дружив з Яковом Сталіним, він у нас іноді ночував… Батько бив його смертним боєм, коли охорона доносила, що він курить. «Мій батько — звір», — сказав якось Яків, трясучись від сліз. Мама поклала його спати в нас, а він її благав: «Залиште мене жити у вас, я його ненавиджу…»
Абакумов спалив ці показання в себе в кабінеті, жахнувшись того, що стільки років вони валялися в спецархіві.
Довелося ліквідувати сорок співробітників, усіх, хто мав до цього причетність (членів їхніх родин заслали в Магадан, почали стежити за всіма знайомими; потім для підстраховки заарештували й тих).
Сталін тоді поклав на списку резолюцію «ВМСЗ» — «вища міра соціального захисту» (інколи писав «ВМП» — вища міра покарання»), бо Абакумов йому пояснив: «Вони зберігали архіви, пов'язані з наклепницькими заявами синів ворогів народу, які жили в Кремлі».
Один раз пихнувши, Сталін прополоскав рот тютюновим димом, відклав люльку на бік («Що б я робив без Виноградова, Вовсі й Когана? Чверть століття вони зі мною, чверть століття тримають мені форму, оце так розумники») і неквапливо мовив:
— Коли я їхав у Лондон, до Леніна, на з'їзд, один з делегатів теж багато говорив про англійську «специфіку». На мій погляд, усе-таки там немає ніякої специфіки… Одна острівна амбіційна гординя… І ми зіб'ємо цю саму міфічну амбіційну специфіку… Дайте тільки час… Отож не треба захищати Майського, його безглузде базікання посиланнями на якусь специфіку… Вся їхня специфіка полягає в тому, що на сніданок дають вівсяну кашу, наче там не люди живуть, а жеребці з кобилами… І Майський і Еренбург нам потрібні… Поки що, принаймні… Ось прийдуть нові кадри, які вміють розмовляти з людьми Заходу без принизливого російського плазування, тоді й… Робіть свою справу, Абакумов… Інформуйте нас, а вже вирішувати дайте нам можливість… Завжди пам'ятайте слова нашого вчителя, нашого Ілліча: якщо Чека вийде з-під контролю партії, вона неминуче перетвориться в охранку, а то й ще гірше… Отак… За вами — інформація, за нами, ЦК, — рішення… Умовилися?
— Спасибі за вказівки, товаришу Сталін, звичайно, умовилися…
…Повертаючись після таких розмов додому, Абакумов відчував себе зовсім виснаженим, наче цілий день дрова рубав.
Єдине заспокоєння він знаходив у розмовах з дочкою, запрошував її у свій кабінет, пригощав дивовижними французькими цукерками і, слухаючи її
…Комурова міністр завжди приймав без черги, перериваючи зустрічі з іншими співробітниками, бо знав, як дружить Богдан з Берією.
Так і сьогодні він радо зустрів його й посадив за маленький столик, замовив порученцеві «ліптон» з англійським печивом «афтер ейт» і, розпитавши про домашніх, приготувався слухати свого могутнього підлеглого.
…Абакумов соромився признатися собі в тому, що панічно боявся Комурова. Він боявся його не тому, що бачив у ділі: і на фронтах, коли траплялася якась надзвичайна подія, і в камерах, де він сам катував тих, хто відмовлявся співробітничати зі слідством при написанні того чи іншого сценарію для процесу (працював у майці — волохатий, несамовитий; від нього смерділо потом, і це найбільше запам'яталося Абакумову: не крики начальника Генерального штабу Мерецкова, якого він мордував у липні сорок першого, а саме їдкий запах поту); він боявся Комурова тому, що не міг збагнути таємничої непослідовності його вчинків і пропозицій, котрі якимсь дивним способом виявлялися зрештою вершиною логічної умопобудови, закінченим, абсолютним кругом.
Може, він щасливчик, є такий сорт людей, яких завжди береже бог, а може, в ньому була схована якась таємна, невідома йому машина, яка вміла перетворити хаос у порядок.
Це останнє лякало його найбільше, навіть більше, ніж дружнє покровительство Берії.
Мені Берія також протегує, розмірковував Абакумов, він мою кандидатуру назвав, повік не забуду, зате я тепер буваю у генералісимуса частіше, ніж Лаврентій Павлович; хто знає, може, настане час мого торжества, коли я відчую, що на стіл Сталіна треба покласти ті матеріали, які без мого наказу, самі по собі надходять у цей дім, лягаючи плямою на Берію. Тут і думати нічого! А якби дізнався генералісимус про дівок маршала?! Коли б п'ять-шість, у кого цього не буває — а то ж уже до двохсот доходить! Дівок цих, як шлюшок, так і іменитих матрон, моя служба перевіряє: чи не ляпають язиком, чи немає молодих коханців з трипаком або сифілісом, чи не мають засуджених родичів…
…Комуров витяг з папки постанову про розстріл терориста, власовського недобитка й зрадника Батьківщини Ісаєва, який готував замах на товариша Сталіна, повністю визнав свою вину, заявив, що, коли вийде з тюрми, все одно знищить «тирана, згубника ленінізму».
— Ця справа минула мене, — здивувався Абакумов.
— Мене не минула, — відповів Комуров. — Потрібна згода товариша Сталіна, щоб у нас із тобою камінням не кидали.
— А хто ж у нас із тобою може кинути каміння?
Комуров зітхнув:
— Товаришу міністр, багато знатимеш, мало спатимеш…
— Скільки разів повторювати: я для тебе був і лишився Віктором! Як тобі не совісно?! Чи не гожуся в друзі?
Комуров підсунув йому постанову й відповів:
— Твої вороги, Вітю, — мої вороги… Наші, точніше кажучи… Про Ісаєва клопочеться наш з тобою підопічний Соломон Абрамович Лозовський… Це в мене зафіксовано… Документально… Перед Шкирятовим слово замовив… Ясно? А Матвій прислав мені: «Почитай, поезія»…
— Де справа?
— У мене… Накажете передати?
Абакумов зрозумів, що Комуров знову загнав його в глухий кут; просити надіслати матеріали після різкого переходу на «ви» — значить псувати стосунки.
— Як тільки буду в генералісимуса — підпишу. Але довідочку склади гарненько, добре?
— Гаразд, Вітю, довідку я тобі завтра ж підготую.
Коли порученець приніс «ліптон» і печиво, Абакумов сам розлив кип'яток, опустив пакетики в склянки, спитав, чи не хоче Богдан міцнішого: «Два пакетики дають такий ефект дії, як чарка хорошого вина».