Відчай
Шрифт:
— Не чув. Хто це?
— Цілком порядний консерватор, редактор однієї з німецьких газет… Фюрер був зацікавлений у ньому… Тридцять перший рік, криза в партії, фінансовий крах — потрібна реклама… От він і запросив його для інтерв'ю… Коли Брайтінг спитав фюрера, як можна йти до влади з кривавими закликами Геббельса й Розенберга, які вимагають негайно повісити всіх марксистів і євреїв, Гітлер відповів: «Ліс рубають — тріски летять… Я не хочу приховувати: прийшовши до влади, ми покажемо, яка тверда наша рука… Але ми не збираємося вішати на телеграфних стовпах усіх багатих євреїв, нісенітниця… Це лише пропагандистський хід Геббельса й Розенберга, не судіть
— У тридцять першому я займався колективізацією, Всеволоде Володимировичу… В органи прийшов лише в тридцять сьо… Ні, в кінці тридцять восьмого, за набором товариша Берії, коли ми раз і назавжди покінчили з єжовськими порушеннями законності…
…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні:
— Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий.
— Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його.
— Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч.
Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав:
— У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б?
— Ні, — відповів Ісаєв.
Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник):
— Ну що? Погуляємо по коридору, га?
Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав:
— Ви знаєте, хто я?
— Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї…
— Де це «там»?
— У Сашеньки. На Фрунзенській…
— Як вас звати?
— Яків Павлович.
— У чому обвинувачують?
— У шпигунстві й антирадянській пропаганді.
— На користь кого займалися шпигунством?
— Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося…
— З вашими доказами погодились?
— Так.
— Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало?
— Так.
— Ви справді вели антирадянську пропаганду?
— Так…
— У чому вона полягала?
— Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу…
— Кого саме?
— Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки…
— Хто вам їх дав?
— Професор Шимеліович…
— Хто це?
— Головний лікар Боткінської лікарні.
— Чому він їх вам дав?
— Тому що ми з ним дуже дружили.
— В книжках є заклики до антирадянських дій?
— Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її
— Вас били?
Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців.
— Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу!
— Як я говорю? Я просто запитую: вас били?
— Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують…
— Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було?
— Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було!
— Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась…
— А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович.
— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?
— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…
— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?
— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше!
— Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко!
Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?!
Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово.
— Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам…
І раптом Геліович розсміявся: