Відчай
Шрифт:
— Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів?
Не обертаючись, Ісаєв відповів:
— Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви…
Геліович підвівся:
— Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом…
— Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте.
— Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу!
Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло.
— Пробачте, —
І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?
…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»:
— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…
15
У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».
В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».
Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.
Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»
Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…
У двері постукали:
— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…
Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.
Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.
— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті
— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…
— Живий-здоровий? Чи вмер?
— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.
(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)
— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?
— Ні. Так мені, принаймні, здається.
Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:
— Ви хто за фахом, голубонько?
— Вчитель.
— Історик?
— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?
Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:
— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…
— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…
— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…
— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?
— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?
Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:
— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…
— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.
Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:
— Ні… Так сталося…
— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…