Волоцюги
Шрифт:
Ентоні стверджує, що повернув мене до тями хвилин за п’ять після удару хвилі, а я знаю - промайнуло хвилин п’ять і тисячі років, вічність…
Там немає часу і простору, бо ти рухаєшся водночас із потоком цього часу і простору, у полоні їхньої швидкості…
Там нічого не можна утаємничити - в універсальному світлі істини й розуміння… Усе, про що коли-небудь думав, говорив, робив…з раннього дитинства й до останнього земного часу, найменші деталі - усе як на долоні. Я сам став частинкою світла, інформаційного потоку, ні - хмаринкою, туманом… Усе було зі мною і усе ожило - усе й відразу.
Я
Вони заспокоїли мене - протоформи мами, батька, брата, моїх учителів, друзів, знайомих, навіть мого аспіранта Вольфганга, який колись загинув в автомобільній катастрофі… вони так хотіли допомогти мені освоїтися…Відчуття, думки, пам’ять - усе стало досконалішим… Тіло - тюрма…
А потім голос спитав мене: чи любив я життя, яким жив, чи здатен на любов, кохання до жінки, не принижуючи її… Чи не вперше я говорив суто правду - собі та їм. Про своє незбориме его, чоловічу гординю, що занечищували моє серце й душу щоразу, коли жінка не віддавала того, що я очікував.
Цинізм, байдужість самозахисту - чому я так боявся щирості, світла? Про якусь хворобливу жертовну пересторогу до жінки - незрозумілого, паралельного для мене божества.
Молився - і до нестями користувався її солодким тілом, грішив, грішив, грішив, соромлячися хворобливого потягу, недосконалості, гріховності, нещирості, боягузтва, слабкості, - ніби передчасного виверження сімені, грав придумані нашвидкуруч ролі, закохувався в одну, мріяв про іншу, ту єдину, яка мені була потрібна для одноразового використання… Я кохав жіноче тіло, через нього - себе й Бога? Сексуальний екстаз - це духовна дорога до єднання з енергетичними вібраціями Творця?
Волоцюга бажань…
Як спалах, з’явилася серед видінь вона - Тетянка, моя українка-селяночка, зматерніла красуня з полоненого літа 1944-го. Ми знову на краю стернистого поля біля молотарки зі снопами пшениці.
Я, зморений неволею привид, із відчуттям вини перед батьківською землею, і вона - жінка-мати.
Для якої я був не “фрі цем”-чужинцем, а звичайним селянським парубком, її дорослим сином.
Солдатики-наглядачі з тилової частини, що відлучилися у своїх справах, наша копа зі снопів пахкої пшениці, окраєць солодкого хліба, домашній борщик у горщику… “Їж, Мартіне, ти ж такий голодний…”. Тайком прала моє лахміття, а одного разу принесла навіть коржів з маком… Я знав російську - ще від рідні передалося, та слова видавались зайвими, - тільки й заглядав у її великі сірі очі. Серед кривавого мотлоху, жахіть війни, людської ненависті та взаємопомсти вони випромінювали якусь невловиму енергію миру, надії, життя, забутого жіночого тепла, ніжності, сили.
Я ніколи не довіряв своїм внутрішнім почуттям, а тоді сталося диво - я плакав, уперше за всю війну… Від власного просвітління, людської несправедливості, тотальної неправедності земного світу. Чому я нічого не можу змінити, чому ми зустрілися в такий жорстокий час? Я готовий був розчинитися в ній, моїй жінці-богині, моєму чистому джерелі, ввійти в її єство усім своїм тілом, народитися знову.
Це сталося так раптово і природно, що ми навіть не встигли усвідомити солодку миттєвість єднання, блаженства, божественного
Вона, взявши мене за руку, мовила: “Пішли зі мною, я покажу тобі земну світлотінь нашої донечки. Тяжко там, бо не залишилося чистої енергії в криницях приниженого степового роду. Виснажилися криниці, спустошіла земля, обірвався зв’язок…”.
Ентоні, навіщо ти повернув мене з життя до смерті?
Жителі острова сприймають довкілля переважно у трьох кольорах: океану, пальм і неба.
Після зливи прямо над бунгало Мартіна повисло розкішне коромисло райдуги Будди, ніби нагадуючи людям, що світ значно різнобарвніший.
Такий собі еталон-зразок - щоб очі не зазнавалися, бачили те, що зазвичай не бачать. Що видиме - далеко не реальність.
Професор узявся розвішувати на живоплоті намокле ганчір’я хатинки, Антон перебирав у пам’яті щойно почутті “вправи хворобливої свідомості” про реінкарнацію і “трохи жіночу” природу християнства. От Мартін-еманаціоніст: ніби все сходиться!
А якщо згадати ще й передісторію офіційного прийняття цієї релігії імперським Римом? Хто мав визначальний вплив на прийняття нелегкого для імператора-язичника рішення - його мати Олена!
Сама зорганізувала фанатиків-новохристиян, сама відібрала з купи тогочасних священних писань найбільш підходящі, сама відправилася в Єрусалим святими місцями. І хоча з дня трагедії на Горі минуло понад 300 років, тут панували араби, а від Єрусалимського Храму не залишилися навіть руїни, - відразу віднайшла дорогу на Голгофу, Хрест Господній, інші матеріальні підтвердження.
Системна самодисципліна імперської нації! А язичник-імператор до останнього тримався за своє, лише на смертному одрі, схоже, про всяк випадок, зрадив прабатьківських олімпійсько-римських богів, навернувся до чужої християнської віри.
Жінка першою пішла за Ісусом-жінкою. За Євангеліє від св. Луки “Із ним Дванадцять були та дехто з жінок, що були визволені від злих духів і хвороб: Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло, і Іванна, дружина Худзи, урядника Іродового, і Сусанна, і інших багато, що маєтком своїм їм служили”. Останнє віддавали, грішні, занехаяні демонами, а йшли.
Чому? Чому насамперед жінка так фанатично й масово навернулася до релігії, здавалося б, суто чоловічої за ієрархією моральних цінностей?
Взяти книги Старого Заповіту: автори чи не вперше за всю історію людства переінакшили первинність жіночого начала (мовляв, жінка - вторинна шкідлива істота, створена з ребра чоловіка - щоб останньому не було так нудно). До того ж навісили на неї повну відповідальність за “першородний гріх” (Адам - бідна жертва домагань!).
На шість століть позбавили жінку душі. Приписали відьмацьку містику менструальній крові й місячним циклам жіночого організму. За матріархату вважалося, що саме органістичні виділення жінки оплодотворяють і творять світи. Правовірний єврей і сьогодні може розлучитися зі своєю дружиною, якщо вона раптом необачно дозволить близькість під час менструального періоду.