Волоцюги
Шрифт:
На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати - примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом - о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок - тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза - і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з
Ніби не вірила, що її можна любити просто так.
Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі - абсолютна чистота й порядок, життя - кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!
Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.
Запив-загуляв, словом, як у “мильному” серіалі…
Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!
Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче “мистецтво зваби й ліжка”.
Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: “Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!”. Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам - усім на панель… своєї сімейної домівки?
Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і - пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз - усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з “вовчим білетом” на дорогу - Людмила доклала руку за повною програмою…
Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате “тоді, коли їй зручно”. З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого - чого ще бажати “жінці середніх літ”? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, - красива! Це дуже важливо - подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), - для себе вона завжди красуня.
Ой, ледве не забула - успішна й затребувана. Це - наркотик, відбери - анофілактичний шок.
Чим далі від дівочих років - тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.
Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її,
Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її “Інтердизеля”. До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець - недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту - особливого елітного медичного закладу - взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем - клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! “Галю ж, моя, Галю”, давня степова подруго!
Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще “студентським”: уже клімакс наближається, а Германа - нема… Вистачить, Германів-Вікторів - ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, - сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я - у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) - таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…
Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів “Як-140” - і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…
Спаси й сохрани, спаси й сохрани…
У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма “Ленд Краузера”. Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.
Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань - загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-”охматдит”, його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, - Антон врешті прокинувся.
– Тамаро, ми де - у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу “Комсомол”?
– він явно почав приходити до тями.
– Оце тобі - Антоне Омеляновичу!
– знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра.
– Ой, лишенько… Де ж це вас так?
– Там, де й усіх - на дорозі, - він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту.
– А ти ось тут!
Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської “невідкладної допомоги” і твої руки!