Волоцюги
Шрифт:
Перекинувся на сторону бандюків - щоб він узагалі перекинувся! Люся, не повіриш: а достойнішої заміни під рукою немає… Зрозуміло, потрібен досвідчений, а головне відданий вовкодав з гострим пером і світлим розумом. “Пише добре не той, хто добре пише, а той, хто добре думає!” - видала сентенцію, явно заготовану для спілкування з мас-медійною братією, така ж, як і Перунша, кандидатка в народні депутати.
У Людмили Сталінітівни, на подив подруги, не знайшлося готової відповіді. Мовляв, у самої далеко не повний комплект цього творчого матеріалу.
– Подумаю, - якось непевно пообіцяла вона і перейшла до своєї домашньої заготовки.
– Галю, є серйозна розмова, -
– Під загрозою - весь наш стратегічний проект екстракорпорального запліднення! З Грецією - усе згідно з контрактом, а от поставки яйцеклітин єврейських дівчат-рецепієнтів до України обміліли майже до нуля. Ізраїльські партнери - я вчора з ними зустрічалася - зовсім безпорадні.
Бачте, останнім часом у них з цим - “затягують гайки!”. Кур’єр, сволота, злиняв! Пробувала послати іншого, - так він відразу попався ще при проходженні паспортного контролю. Навіть не попередив, гадина, що декілька разів відвідував сусідні арабські країни. Для ізраїльських спецслужб - це гірше зеленої ганчірки!..
Галина ще не знала, чим конкретно можна зарадити спільній справі, та всередині вже вирував знайомий мисливський азарт. На карту ж кинутий не просто комерційний проект на кшталт її горілчаної імперії чи виборчих політичних проектів. То так, забавки - аби гроші були! А от ідея, вважай, особисто підказана Людмилі, частинка Великого плану - екстракорпоральна реформація її знесиленого степового краю, - це…
Звичайно, роки, темна невидима сторона Місяця, що так довго не бачиться жінкою, летять мов “дим-димок від машин”. Утім, вона й зараз безстрашно кидається у зрілість (яка чудова пора!) - ніби перед нею знову бігова доріжка шкільного стадіону чи заплутаний лісовий маршрут спортивного орієнтування. У 16 років - абсолютний чемпіон України з цього виду “задоволення”! Біг, знайомі блаженство, захват від досконалості й сили свого організму, дару енергії, насолода вітром, станом особливої дзвінкості свідомості…
Скільки не намагалася привернути Людмилу на вранішні лови природою, бодай, у сусідньому парку, - ні в яку. Замкнулася на своїх трьох “б”: бізнесі, колишньому “бичкові” Вікторові, такому ж егоїсту-синочкові - батечку № 2, - і хоч кілок на голові теши! Чоловіки мають бути для жінки у кращому випадку лише дружбанами, союзниками чи колегами, у гіршому - спаринг-партнерами, з бігу… Близькість, чуттєвість, кохання - слова, придумані Орфеями для прикраси власного сексуального потягу - приємної чоловічої розваги та природного задоволення фізіологічної потреби.
Звичайно - це конспективно, але усе інше - можемо самі, аби ніхто не заважав…
Людмила чомусь не здається, усе закликає подругу згадати степове дитинство, стати… трохи ”уразливою”(!), і заглянути у вічі “власної деструктивності” - як вона каже “Калідонського кабана”. Та як від цього відмовитися, коли світ чорно-білий, ледь розслабишся - зхрумкають. Ні, тільки сила волі, непорушна власна точка зору, активні дії. До речі, саме те, чого не вистачає зараз.
– Мені наснився сон, - Артем’єва стала схожою на одного з персонажів картини Рєпіна про мисливців на привалі.
– Ніби я біжу звичним маршрутом по снігу Труханового острова, а переді мною… падають яблука. “Ліголь”, “Пінова”, “Горець, “Ліза” - саме тих сортів, які доставляє мій Іпполіт з Володимирського ринку. Отак падають і котяться під ноги, заважаючи бігти…
– Ти про яблука розказуєш, чи про те, як зарадити справі?
– Кажуть, сон в руку, - рука Артем’євої потяглася до мобільного телефону, і за мить по черзі щебетала англійською з декількома далекими співбесідниками.
– Іпполіте,
– грайливо кинула наостанок і поклала слухавку.
– Сподіваюся, ти розмовляла не лише зі своїм голубим дружбаном з Володимирського ринку?
– перепитала Людмила Сталінітівна.
– Люсю, вважай, на тому кінці - в Ізраїлі справа залагоджена… Але потрібен наш надійний кур’єр, причому, як сказав той придурок Іпполіт, “бажано з журналістським алібі”. І був же такий десь, та ніби крізь землю провалився…
Крихітний павучок невміло перебирав лапками кілометри видимої лише йому липкої дороги.
Видать, щойно поповнив сімейство палатних членистоногих, і відразу, ще за дня вирішив розвідати: що там, нижче рідної стелі? Може й йому дістанеться крихітка зі смачних, майже ресторанних сніданків і обідів, які доставлялися сюди на візочках.
Нижче стелі, в ортопедичному ліжку нічого цікавого не відбувалося. Антон Омелянович вже третій день дисципліновано, тихо сам із собою відлежувався на стальних розтяжках. Доглядала за ним переважно Тамара, раз на день, ближче до 11.00 робив обхід лікар. “Усе йде по плану!”, - бадьоро говорив пацієнтові “вічно зайнятий” завідувач хірургічним відділенням репродуктивної медицини, при цьому чомусь підморгував лівим оком.
Колись, у часи “раннього” редакторства, Антон полюбляв хоча б раз на рік утікати до лікарняної палати подалі від виснажливої робочої круговерті. Знайомий професор Хвойдецький поцупив зі своєї докторської дисертації для таких випадків навіть серйозний медичний діагноз: вітастенія, втома від життя… Соромно сказати, йому подобалося, коли жаліють. Співчуття рідних, близьких, знайомих, “товаришів по роботі”: замів, головного бухгалтера, профспілкових активістів. На тумбочці - мрії “тяжкого дитинства”: шоколад, яблука, гори дефіцитних, від грузинів з базару, цитрусових, якими із задоволенням смакували сусіди по палаті і молодший медичний персонал. А коли нікого - так добре писалося те, що на волі недописалося… “Темної густої ночі, коли кривавий серпанок утомленого Місяця накрив Столичне шосе, чорнявий двохсотий “Ленд Краузер” похмуро виповзав на самотинну естакаду хиткого Південного мостуу-а-а”, - почав було складатись у голові веселий “гіпсово-трагічний” сюжет.
Продовжити сценарій фільму жахів не вдалося. Без стуку відчинилися двері, і до палати ввійшла Вона. Антон відразу зрозумів: це та сама Людмила Сталінітівна. Класичний діловий костюм, на зворушливому, з горбинкою носі - стильні окуляри в золотій оправі, круті стегна, стрункі ноги, років 35-40…42, оберемок польових квітів і хвиля якихось далеких знайомих парфумів - оце й усе, що він встиг схопити поглядом і відчути, перш ніж директриса привіталася приємним вишколеним голосом.
– Будьмо знайомі, Антоне Омеляновичу, - вона по-чоловічому простягла руку.
– Людмила…
Перун, господиня цього закладу і свідок вашої невдалої пригоди на мосту.
Антон спробував було підвестися назустріч, та не дала підвішена гіпсова нога.
– Сподіваюся, тут створені всі умови для швидкого одужання, - Сталінітівна задоволено, ніби вперше, оглядала “свою” мінімум тризіркову палату.
– Як самопочуття, як нога?
– Та дякувати Богу й вашим лікарям…
– Дякувати будете тоді, коли вийдете звідси на своїх, - посміхнулася пані Людмила.
– Що ж до до інших обставин аварії - мої помічники владнали всі формальності. Авто - у нашому гаражі, навіть із сільськими гостинцями в багажнику. Запашний розповідав: дивним чином усе збереглося.