Втрата
Шрифт:
Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:
— Ґрейс! — гукнула вона. — Ґрейс!
І раптом позад себе я почув голос:
— Привіт, тату!
Я рвучко обернувся.
— Чого мама кричить? — поцікавилася Ґрейс.
— Де ти, в біса, була? — запитав я.
Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.
— А куди поділася та жінка?
— Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, — безтурботно пояснила Ґрейс. — А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.
Синтія схопила Ґрейс
Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.
Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.
Синтія негайно зателефонувала на кіностудію і стала чекати, поки хтось знайде режисера, яка пішла випити кави. Нарешті вона взяла слухавку.
— Хто вам телефонував? — запитала Синтія, стримуючи дихання. — Мій брат?
Вона досі була переконана, що сьогодні бачила його. Тому його дзвінок здавався їй цілком імовірним.
— Ні, — сказала режисер.
То був не її брат, а якась жінка, ясновидиця чи щось таке. Але особа, варта довіри, наскільки їм відомо.
Синтія повісила слухавку і сказала:
— Якась ясновидиця запевняє, ніби знає, що трапилось.
— Кльово! — сказала Ґрейс.
Це справді щось надзвичайне, подумав я. Ясновидиця. Це збіса щось надзвичайне.
Розділ одинадцятий
— Я думаю, ми принаймні повинні вислухати, що вона скаже, — промовила Синтія.
Це було в той вечір, і я сидів за кухонним столом, перевіряючи учнівські твори й докладаючи великих зусиль, аби зосередитися бодай трохи. Синтія була неспроможна думати про щось інше після телефонного повідомлення режисера про ясновидицю. Щодо мене, то мої думки дещо розбігалися.
Я майже не озивався під час вечері, та коли Ґрейс пішла до своєї кімнати робити домашнє завдання і Синтія почала завантажувати посудомийну машину, обернувшись до мене спиною, вона сказала:
— Нам треба поговорити про це.
— Я не бачу, про що тут багато говорити, — мовив я. — Отже, ясновидиця зателефонувала на телестудію. Це лише на відстані одного кроку від того суб’єкта, який сказав, що твоя родина пройшла крізь дірку в тканині часу. Не виключено, що ця жінка бачила у своїх видіннях, як твої рідні катаються верхи на бронтозаврах або водять автомобілі Флінстоунів. [17]
17
«Родина Флінтстоунів» — мультиплікаційний серіал із життя подружжя кам’яного віку, де персонажі, зокрема, їздять на кам’яних автомобілях.
Синтія обернулася.
— Це гидко, — сказала вона. — Ти міркуєш гидко.
Я підвів голову від жахливо написаного есею про Вітмена.
— Що ти сказала?
— Те, що ти чув. Я сказала, ти міркуєш гидко.
— Зовсім ні.
— Ти досі лютий на мене. За сьогоднішню пригоду. За те, що сталося в торговельному
Я промовчав. У тому, що вона сказала, була частка істини. Я багато чого хотів їй сказати по дорозі додому, але не зміг. Я хотів їй сказати, що з мене годі. Що час Синтії змінити свою поведінку. Що час їй прийняти той факт, що її батьки пішли з життя, що її брат пішов із життя, що нічого не змінилося тільки тому, що від часу їхнього зникнення минуло двадцять п’ять років і що якесь другорядне телевізійне шоу виявило інтерес до цієї події. Що хоч вона й утратила свою родину дуже давно (і то була, безперечно, трагічна подія), вона має тепер іншу родину. І якщо вона не хоче жити наразі для нас, замість жити в минулому для родини, якої, швидше за все, давно немає, тоді…
Але я не сказав нічого. Не міг примусити себе сказати ці речі. Але, з другого боку, я був також неспроможний сказати їй якісь слова розради, заспокоїти її, коли ми прибули додому. Ну, а телефонний дзвінок від племені ясновидців через посередництво студії «На крайній межі» роздратував мене ще більше. Я пішов до вітальні, увімкнув телевізор і став перемикати канали, не затримуючись на жодному більш як на три хвилини. Синтія з якоюсь гарячковою енергією стала прибирати та наводити лад у домі, пилососячи, миючи туалет, переставляючи посуд у буфеті. Їй треба було чимось зайнятися, чим завгодно, аби лиш уникнути розмови зі мною. Якби ми посварилися чи навіть побилися, з цього не було б великої користі, а так дім набув такого вигляду, що міг би взяти участь у конкурсі «Дім і сад».
Але я сказав Синтії, відокремивши у стосику пальцем ті твори, яким я ще не виставив оцінку:
— Я на тебе не лютий.
— Я тебе знаю, — сказала вона. — І знаю, коли ти сердитий. Я жалкую за те, що сталося. Мені шкода тебе, шкода Ґрейс, шкода того чоловіка, якому я завдала стільки клопоту. Я розтривожила себе, розтривожила нас усіх. Чого ти ще хочеш від мене? Що ще я можу сказати? Хіба я вже не ходжу консультуватися з докором Кінцлер? Що я маю робити ще, як ти гадаєш? Ходити до неї щотижня, а не через тиждень? Ти хочеш, щоб я прийняла якийсь наркотик, щось таке, що погамує мій біль, примусить мене забути все, що зі мною сталося? Це зробить тебе щасливим?
Я відклав свій червоний маркер.
— О Господи! — простогнав я.
— Ти був би щасливіший, якби я просто звідси пішла? — запитала Синтія.
— Не верзи дурниць.
— Може, ти знаєш якийсь інший спосіб і підкажеш, як мені бути? Я такого способу не знаю. І з мене теж усього цього вже досить. Ти думаєш мені дуже хочеться зустрічатися з тією ясновидицею? Ти думаєш, я не знаю, який безнадійний вигляд усе це має? Якою жалюгідною я здаватимуся, коли піду туди й муситиму вислухати все, що вона мені скаже? Але що ти зробив би на моєму місці? Що, якби це була Ґрейс?
Я подивився на неї.
— Ти навіть не кажи такого.
— Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?
— Я не хочу, щоб ти так говорила, — мовив я.
— А потім раптом тобі зателефонувала б якась особа і сказала, що вона мала видіння або щось таке, що вона бачила Ґрейс уві сні і знає, де вона є. Невже ти скажеш мені, що не захотів би її вислухати?