Втрата

Барклей Лінвуд

Я кивнув, але відразу спохопився.

— Але я щойно про це довідався. І якщо я їй нічого не скажу, то чи не зраджу я її в той самий спосіб, у який, на її думку, зраджувала її Тес?

Ролі подивився на мене пильним поглядом і всміхнувся.

— Саме тому я й радий, що тобі доведеться ухвалювати це рішення, а не мені, мій друже.

Коли я повернувся додому, автомобіль Синтії стояв на під’їзній алеї, а біля бровки там була також припаркована машина, яку я не впізнав. Сріблястий седан марки «Тойота», анонімний автомобіль того виду, на

який ви дивитеся і про який нічого не пам’ятаєте вже через мить.

Я увійшов у передні двері й побачив, що Синтія сидить на кушетці у вітальні навпроти низенького, кремезного, майже лисого чоловіка зі шкірою оливкового кольору. Вони обоє підвелися, і Синтія підійшла до мене.

— Привіт, любий, — привіталася вона з усмішкою, яка здалася мені дещо силуваною.

— Привіт, — відповів я й обернувся до незнайомця.

Я подав йому руку, яку він упевнено схопив у свою й потиснув.

— Вітаю вас, — сказав я.

— Містер Арчер? — промовив він глибоким і майже солодким голосом.

— Це містер Ейбеґнел, — сказала Синтія. — Приватний детектив, якого ми наймаємо розслідувати, що сталося з моєю родиною.

Розділ п’ятнадцятий

— Дентон Ейбеґнел, — назвався детектив. — Місіс Арчер ввела мене тут у подробиці справи, але я хотів би поставити кілька запитань і вам.

— Звичайно, — сказав я, піднявши палець жестом, який означав «стривайте секунду», й обернувся до Синтії: — Можна мені поговорити з тобою хвилину?

Вона подивилася на Ейбеґнела вибачливим поглядом і сказала:

— Ви нам дозволите?

Він кивнув. Я вивів Синтію за двері, й ми зупинилися на ґанку. Наш будинок був відносно малий, і я боявся, що Ейбеґнел чутиме нас, якщо ми на кухні влаштуємо цю дискусію — а я передбачав, що вона може виявитись гарячою.

— Що тут, у біса, діється? — запитав я.

— Я не хочу більше просто чекати, — пояснила Синтія. — Я не стану чекати, коли щось відбудеться, й сушити собі голову, а що відбудеться потім. Я вирішила взяти ситуацію у свої руки.

— Що, ти думаєш, він зможе розслідувати? — запитав я. — Синтіє, це дуже старий слід. Минуло двадцять п’ять років.

— О, дякую тобі, — сказала вона. — А я й забула.

Я скривився.

— Зрештою, капелюх з’явився тут не двадцять п’ять років тому, — сказала вона. — Його нам підкинули на цьому тижні. А телефонний дзвінок, який я одержала, коли ти водив Ґрейс до школи, також пролунав не двадцять п’ять років тому.

— Люба моя, — сказав я, — навіть якби я вважав, що найняти приватного детектива — добра думка, я не бачу, як ми можемо це собі дозволити. Скільки він бере?

Вона сказала мені, який його денний тариф.

— Витрати, які йому доведеться зробити під час розслідування, оплачуються окремо, — сказала вона.

— Ну, гаразд, і на скільки часу ти його наймаєш? — запитав я. — На тиждень? Місяць? Півроку? А чи розумієш ти, що він може витратити на це навіть рік і не досягти жодних результатів?

— Ми можемо пропустити іпотечну виплату, — сказала Синтія. — Ти пам’ятаєш того листа, якого банк надіслав нам перед останнім Різдвом? Вони повідомляли, що можуть

дозволити тобі пропустити січневу виплату, щоб надати тобі можливість сплатити твій різдвяний рахунок. Вони були готові перенести пропущену виплату на кінець іпотеки. Вони можуть знову так зробити, і то буде мій різдвяний подарунок. А ти нічого не купуватимеш мені цього року.

Я дивився на свої ноги й хитав головою. Я справді не знав, що робити.

— Що відбувається з тобою, Тері? — запитала Синтія. — Одна з причин, чому я вийшла за тебе заміж — це тому, що я знала: ти будеш тим чоловіком, який завжди мене підтримуватиме, чоловіком, який знає мою божевільну історію, який допомагатиме, який завжди сидітиме в моєму кутку рингу. І протягом років ти був для мене таким чоловіком. Але останнім часом у мене виникло відчуття, що, можливо, ти вже перестав бути для мене таким чоловіком. Що, можливо, ти стомився бути таким чоловіком. Що, можливо, ти вже навіть не переконаний у тому, що й далі віриш мені.

— Синтіє, не треба…

— Можливо, саме в тому одна з причин, чому я хочу найняти цього чоловіка. Бо він не стане судити мене. Він ніколи не вважатиме мене божевільною.

— Я ніколи не казав, що ти…

— А тобі й не треба було казати, — сказала Синтія. — Я це бачила у твоїх очах. Коли я подумала, що той чоловік — мій брат. Ти вирішив тоді, що я втратила розум.

— О святий Боже! — вигукнув я. — Наймай свого довбаного детектива.

Я не побачив і не відчув, що зараз вона мені вліпить ляпас. Мабуть, і сама Синтія цього не відчула, навіть тоді, коли вже відвела руку. Він просто відбувся. То був вибух гніву, удар блискавки, що вдарив на тому ґанку. І все, що ми могли зробити протягом тих кількох секунд, — це дивитись одне на одного в приголомшеній тиші. Здавалося, Синтія була в шоці, вона стояла, затуливши обома долонями свій відкритий рот.

Нарешті я сказав:

— Я повинен дякувати Богові, що це не був твій удар зліва. Бо інакше я б тут уже не стояв.

— Тері, — сказала вона, — я не знаю, що зі мною сталося. Я просто втратила на секунду розум.

Я пригорнув її до себе й прошепотів на вухо:

— Пробач мені. Я завжди буду тим чоловіком, що сидітиме у твоєму кутку рингу, я завжди буду з тобою.

Вона обняла мене й притиснула голову до моїх грудей. Я анітрохи не сумнівався в тому, що ми викидаємо свої гроші на вітер. Але навіть якщо Дейтон Ейбеґнел нічого не знайде, можливо, найняти його і спробувати, було саме тим, чого потребувала Синтія. Можливо, вона мала слушність. Це був один зі способів узяти контроль над ситуацією.

Принаймні на якийсь час. Доти, доки ми зможемо собі це дозволити. Я зробив у своїй голові кілька швидких підрахунків і з’ясував, що місячна виплата іпотеки та деяка затримка орендних виплат за наступні два місяці дозволять нам купити тиждень часу Ейбеґнела.

— Ми наймемо його, — сказав я.

Вона обняла мене трохи міцніше.

— Якщо ми нічого не знайдемо тепер, — сказала вона, досі не дивлячись на мене, — перестанемо шукати.

— А що ми знаємо про цього чоловіка? — запитав я. — Чи на нього варто покладатись? Чи можна йому довіряти?