Втрата

Барклей Лінвуд

Я набрав номер 911.

— Хтось… побував у нашому домі, — повідомив я диспетчерові. — Моя дружина і я стривожені, ми маємо малу дівчинку й тому дуже стурбовані.

Автомобіль під’їхав до нашого дому вже через десять хвилин. Двоє людей в уніформі, чоловік і жінка. Вони оглянули двері й вікна, шукаючи очевидних знаків незаконного проникнення в дім, але не виявили нічого. Ґрейс, звичайно ж, прокинулася під час цього шарварку й відмовилася лягти знову. Навіть коли ми відіслали дочку до її кімнати й наказали готуватися до сну, то помітили, що вона

принишкла нагорі сходів і виглядає крізь ґрати поручнів, немовби якийсь юний арештант.

— Щось було вкрадено? — запитала жінка-коп.

Її напарник стояв поруч неї, збивши свого капелюха на потилицю і шкрябаючи собі голову.

— Ні, нічого не вкрадено, наскільки ми можемо судити, — сказав я. — Я не дуже пильно дивився, але на це не схоже.

— Вам було завдано якоїсь шкоди? Що-небудь розбито або зламано?

— Ні, — сказав я. — Нічого такого не було.

— Ви повинні зняти відбитки пальців, — сказала Синтія.

Чоловік-коп перепитав:

— Що ви сказали, мем?

— Відбитки пальців. Хіба не це ви робите, коли йдеться про незаконне проникнення в дім?

— Мем, боюся, ми не маємо очевидних доказів, що мало місце незаконне проникнення в дім. Усе тут ніби в порядку.

— Але хтось залишив тут цього капелюха. Отже, хтось побував у домі. Ми замкнули дім перед тим, як його покинути.

— То ви стверджуєте, — сказав чоловік-коп, — що хтось проник у ваш дім, нічого не взяв, нічого не розбив і не поламав, але проник сюди лише для того, щоб залишити цього капелюха на вашому кухонному столі?

Синтія кивнула. Я міг собі уявити, якою нісенітницею це здавалося полісменам.

— Я думаю, немає сенсу посилати сюди фахівця, щоб він зняв відбитки пальців, — сказала жінка. — Адже ми не знайшли доказів, що тут було скоєно злочин.

— Можливо, це був тільки жарт, — припустив її напарник. — Вельми ймовірно, що хтось із ваших друзів або знайомих вирішив у такий спосіб пожартувати з вас.

Нічого собі жарти, подумав я. Погляньте, як ми тут падаємо з реготу.

— Немає жодних ознак, що хтось колупався в замку, — сказав чоловік-полісмен. — Можливо, хтось, кому ви дали ключ, увійшов сюди й поклав тут капелюха, думаючи, що він належить вам. Немає нічого простішого.

Мій погляд упав на невеличкий гачок, де ми зазвичай тримали запасний ключ. Той самий ключ, відсутність якого я помітив одного ранку.

— Ви не могли б почергувати перед нашим домом? — запитала Синтія. — Постежити за тим, хто сюди підходить? А раптом хтось знову захоче в нього проникнути? Просто зупинити таку людину, з’ясувати, хто вона, не завдаючи їй шкоди. Ми не хочемо, щоб ви завдавали шкоди нехай там кому.

— Синті… — сказав я.

— Мем, боюся, ми цього зробити не зможемо. І в нас немає стількох людей, щоб залишити когось у машині біля вашого дому, якщо на те немає особливої причини, — сказала жінка-коп. — Але якщо у вас знову будуть проблеми, ви, звичайно ж, можете зателефонувати нам.

Після цих слів вони вибачились й пішли. І вельми ймовірно,

що добре з нас посміялися, коли сіли у свою машину. Я міг собі уявити, який запис про нас вони зробили у свою реєстраційну книгу. Терміновий виклик із приводу незаконного проникнення в дім чужого капелюха. Можна тільки собі уявити, як вони всі реготали там, у себе на дільниці.

Коли вони поїхали, ми обоє сіли за кухонним столом, по обидва боки від капелюха, не кажучи й слова.

Ґрейс увійшла на кухню, нечутно спустившись сходами, показала пальцем на капелюх, посміхнулася й запитала:

— А можна, я носитиму його?

Синтія схопила капелюх.

— Ні, — сказала вона.

— Іди спати, золотко, — промовив я, і Ґрейс пішла нагору.

Синтія не розтуляла пальці, що вчепилися в капелюх, поки ми самі не пішли спати.

У ту ніч, знову втупивши погляд у стелю, я думав про те, як Синтія в останню хвилину забула взяти свою коробку з-під черевиків, коли ми їхали на телестудію на ту ідіотську зустріч із ясновидицею. Згадав, як вона побігла назад у дім, лише на хвилину, залишивши нас із Ґрейс в автомобілі.

Згадав, як вона категорично не схотіла, щоб я сам пішов у дім і забрав ту коробку.

Вона була в домі набагато довше, ніж треба, щоб схопити коробку. Потім вона сказала мені, що ковтнула пігулку «Едвіла», коли повернулася в машину.

Це неможливо, сказав я собі, подивившись на Синтію, яка спала поруч зі мною.

Звісно, неможливо.

Розділ чотирнадцятий

Я мав вільний урок і тому просунув голову до кабінету Ролі Карутерса.

— У мене зараз підготовчий урок. Ти маєш вільну хвилинку?

Ролі подивився на купу паперів на своєму столі. Директиви з управління, оцінки роботи вчителів, бюджетні розрахунки. Він був по вуха в паперах.

— Якщо ти просиш одну хвилину, то я буду змушений сказати «ні». Але якщо тобі треба щонайменше годину, то, гадаю, зможу піти тобі назустріч.

— Година звучить непогано.

— Ти обідав?

— Ні.

— Тоді ходімо до Стоунбриджа. Ти поведеш машину. Бо в мене може виникнути бажання розбитися. — Він накинув на себе спортивну куртку, сказав своїй секретарці, що його не буде у школі протягом якогось часу, але вона може сконтактуватися з ним по мобільному, якщо школа спалахне. — Тоді мені не треба було б повертатися до тієї кучугури паперів, — сказав він.

Секретарка наполягла, щоб він переговорив з одним зі своїх інспекторів, який чекає цієї розмови, тож він сказав мені, що буде через кілька хвилин. Я вийшов із його кабінету й зіткнувся з Джейн Скейвуло, яка мчала коридором із великою швидкістю — певно, спізнювалася на призначену зустріч із іншою дівчиною, з якої вона хотіла вибити дух на шкільному подвір’ї.

Кілька книжок, які вона несла, вислизнули з її рук і попадали на підлогу.

— От фігня! — сказала вона.

— Пробач, — промовив я і став навколішки, щоб допомогти їх підібрати.