Втрата
Шрифт:
— Усе гаразд, — сказала вона, поспішаючи підібрати розкидані книжки, поки їх не підібрав я.
Але вона зробила це не досить швидко, і я встиг підібрати «Люмінісцентний вогонь» Джойс Керол Оутс, книжку, яку я рекомендував їй прочитати.
Вона вихопила книжку з моєї руки й засунула її під пахву разом з іншими.
Я запитав без будь-якого менторського «це ж я тобі порадив її прочитати»:
— Ця книжка сподобалася тобі?
— Хороша книжка, — сказала Джейн. — Ті дівчата накоїли багато лиха. Чому ви хотіли, щоб я її прочитала? Ви думаєте, я така погана, як ті дівчата, про яких
— Ті дівчата не такі вже й погані, — мовив я. — І не думаю, що ти схожа на них. Але мені здалося, тобі сподобається, як це написано.
Вона виплюнула з рота свою жувальну гумку.
— Можна поставити вам одне запитання?
— Звісно, можна.
— Яка вам різниця?
— Ти про що?
— Яка вам різниця, що я читаю, яка вам різниця, що я пишу, й усе таке?
— Ти думаєш, я став учителем лише для того, щоб заробляти гроші?
Вона подивилася таким поглядом, ніби хотіла мені всміхнутися, та відразу й спохопилася.
— Мені вже час, — сказала вона й побігла геть.
Людей, які прийшли обідати, стало трохи менше, коли Ролі і я увійшли до ресторану Стоунбриджа. Він замовив собі для початку коктейль із кокосового соку й креветок та пиво, а я зупинив свій вибір на великій мисці супу-пюре з молюсків, дуже популярного в Новій Англії, з додатковою порцією крекерів, і каву.
Ролі заговорив про те, що скоро збирається виставити свій будинок на продаж, і в них залишиться ще чимало грошей, після того як вони заплатять за свій пересувний дім у Брейдентоні. Вони зможуть покласти гроші в банк, інвестувати їх, вирушити в якісь далекі мандри. А ще Ролі хотів купити човна, щоб рибалити в річці Манаті. Складалося враження, він уже перестав бути директором школи. Він уже жив десь-інде.
— Я хочу поговорити з тобою про дещо, — сказав я.
Ролі відпив ковток «Сема Адамса». [21]
— Про Лорін Велс?
— Ні, — здивовано відповів я. — Звідки тобі спало на думку, що я хотів би поговорити з тобою про Лорін Велс?
Він стенув плечима.
— Я помітив, що ви розмовляли з нею у спортивній залі.
— Вона балаболка, — пояснив я.
— Але балаболка з чудовими формами.
— Я не знаю, звідки в неї інтерес до мене. Думаю, в її світі Синтія та я досягли статусу певної слави. Лорін майже ніколи не розмовляла зі мною, доки ми не з’явилися в тому шоу.
21
Марка пива.
— Можна попросити твій автограф? — запитав Ролі.
— Чом би й ні? — відповів я. Зачекав хвилину, ніби подаючи сигнал, що перемикаю нашу розмову на іншу передачу, і сказав: — Синтія завжди думала про тебе як про рідного дядька, ти знаєш? Я знаю, ти був дуже уважним до неї, після того, як усе сталося. Тому я відчуваю, що можу до тебе прийти й поговорити про неї, коли в нас виникає якась проблема.
— Говори.
— Мені починає здаватися, що Синтія втрачає над собою контроль.
Ролі поставив свій кухоль із пивом на стіл, облизав губи.
— Хіба ви обоє не ходите до того психіатра, як пак її звуть, Кринкл чи якось інакше?
— Кінцлер.
— Ви вже розмовляли з нею про це?
— Ні. Це досить складна тема. До того ж вона іноді розмовляє окремо з кожним із нас. Я міг би порушити цю тему. Але це не схоже на одну тему. Це схоже на багато тем, що складаються докупи.
— Наприклад?
Я почав розповідати йому все по порядку. Про тривогу через коричневий автомобіль. Про анонімний телефонний дзвінок, коли хтось сказав їй, що рідні прощають її, про те, як вона випадково стерла всю інформацію про той дзвінок. Про те, як вона гналася за тим чоловіком у торговельному комплексі, думаючи, що то її брат. Про капелюх на кухонному столі.
— Що? — перепитав Ролі. — Капелюх Клейтона?
— Так, — сказав я. — Мабуть, то справді був його капелюх. Дуже схоже, він лежав у неї запханим у коробку всі ці роки. Хай там як, а він мав відомий їй знак усередині, першу літеру його імені, під підкладкою.
Ролі на мить замислився.
— Якщо вона поклала туди капелюх, то вона могла сама ж таки написати літеру в ньому.
Ця думка ще не приходила мені в голову. Синтія попросила, щоб я пошукав ту літеру, замість узяти в мене капелюх і зробити це самій. Вираз шоку на її обличчі був надзвичайно переконливим.
Але я подумав, що припущення Ролі було цілком імовірним.
— І то не обов’язково мав бути капелюх її батька. То міг бути який завгодно капелюх. Вона могла купити його в комісійному магазині і сказати, що то його капелюх.
— Вона понюхала його, — розказав я. — Коли вона його понюхала, то сказала, що це, поза всяким сумнівом, капелюх її батька.
Ролі подивився на мене таким поглядом, ніби я був одним із його тупих школярів.
— Вона могла й тобі дати його понюхати, щоб підтвердити свою думку. Але це не доводить нічого.
— Вона могла все це підлаштувати, — припустив я. — Хоч мені й дуже важко в таке повірити.
— Мені не здається, що Синтія втрачає душевну рівновагу, — сказав Ролі. — Вона перебуває під величезним стресом, це так. Але маячня?
— Ні, — заперечив я. — Не думаю, щоб до цього дійшло.
— Або підлаштовувати всякі ситуації? Навіщо їй це робити? Навіщо удавати, ніби був загадковий телефонний дзвінок? Навіщо класти отого капелюха на стіл?
— Не знаю. — Я спробував пошукати відповідь на це запитання. — Привернути увагу? Але для чого? Для того, щоб поліція повернулася до цієї справи? І зрештою, з’ясувала, що ж насправді сталося з її родиною?
— Але чому саме тепер? — запитав Ролі. — Чому вона чекала стільки часу, щоб повернутися до цього тільки тепер?
І знову ж таки, я не мав про це найменшого уявлення.
— Прокляття, я не знаю, що думати. Лише хочу, щоб усе закінчилося. Хай би навіть ми відкрили, що всі вони померли тієї ночі.
— Хай упаде завіса, — сказав Ролі.
— Ненавиджу цей вислів, — мовив я. — Але, по суті, я хотів би, щоб сталося так.
— А крім того, ти повинен узяти до уваги, — сказав Ролі, — що якщо вона не залишила той капелюх на столі, тоді й справді хтось проник у ваш дім. І це не обов’язково означає, що то був батько Синтії.