Втрата
Шрифт:
Коли я повернувся в дім, Синтія помітила сльозу, яка стікала в мене по щоці. Мені здалося, я обтер свої щоки, але, мабуть, одна сльозинка залишилася. Вона стала навшпиньки і втерла її своїм указівним пальцем.
— Тері? — сказала вона. — Що сталося?
Я міцно її обняв.
— Я такий щасливий, — сказав я. — Просто дуже, дуже щасливий.
Певно, вона подумала, що я починаю втрачати глузд. Ніхто тут ще ніколи таким щасливим не був.
Синтія поводилася з більшою невимушеністю, аніж раніше, в будь-який із цих останніх днів. Коли Дентон Ейбеґнел узявся за справу, її, в певному розумінні, опанував спокій. Я боявся, вона
Після того як Ґрейс прийшла зі школи наступного дня, Синтія запропонувала їй піти на громадські тенісні корти, які були за бібліотекою, і Ґрейс залюбки погодилася. Я не ліпше граю в теніс тепер, аніж грав в університеті, тому дуже зрідка беру ракетку, але я досі люблю спостерігати, як грають дівчата, а надто милуюся тими моментами гри, коли Синтія застосовує свій нищівний удар зліва. Тож я потягся за ними, взявши із собою деякі твори, що їх треба було перевірити, й щосекунди підіймаючи голову, щоб подивитися, як моя дружина та донька бігають, сміються і розважаються. Звичайно ж, Синтія не включала свій удар зліва у грі проти Ґрейс, а завжди пропонувала їй дружню допомогу й радила, як та має поліпшити свій власний удар. Ґрейс грала непогано, але десь через півгодини, які вона провела на корті, я побачив, що вона стомилася, і здогадався, що вона радше повернулася б додому й читала свого Карла Саґана, адже їй було лише вісім років.
Коли вони закінчили, я запропонував повечеряти десь по дорозі.
— Ти справді цього хочеш? — запитала Синтія. — А як… із нашими фінансовими можливостями наразі?
— А мені байдуже, — сказав я.
Синтія обдарувала мене диявольською усмішкою.
— Що це з тобою? Від учорашнього дня ти став найвеселішим хлопчиком у місті.
Як я міг їй сказати? Як міг розповісти про те, який я збуджений доброю новиною Тес, адже вона ніколи не знала про погану. Вона була б щаслива знати, що з Тес усе гаразд, але була б ображена, що тітка приховала від неї свою хворобу.
— Я просто… сповнений оптимізму, — сказав я.
— Ти віриш, що Ейбеґнел чогось досягне?
— Не обов’язково. Я просто маю таке відчуття, ніби ми з тобою завернули за ріг, ніби ти і я — ніби ми — пройшли останніми днями крізь якийсь дуже напружений час і тепер вийшли з нього.
— Тоді, гадаю, що можу дозволити собі випити склянку вина за вечерею, — сказала вона.
Я повернув їй її грайливу усмішку.
— Не тільки можеш, а й повинна.
— А я хочу молочний коктейль, — сказала Ґрейс. — Із хересом.
Коли ми повернулися додому після вечері, Ґрейс побігла дивитися якусь передачу по каналу «Дискавері», де розповідали про те, з чого насправді утворені кільця Сатурна, а ми з Синтією розташувалися за столом на кухні. Я писав у своєму нотатнику цифри, додавав їх, віднімав і здійснював інші арифметичні операції з ними. Ми завжди сиділи тут, коли нам треба було розв’язувати складні фінансові проблеми. Чи могли ми собі дозволити другий автомобіль? Чи подорож до Діснейленда не призведе до нашого банкрутства?
— Я думаю, — сказав я, дивлячись на цифри, — що ми, мабуть, зможемо дозволити собі користуватися послугами містера Ейбеґнела протягом двох тижнів замість одного. І знаєш, через
Синтія поклала свою руку на ту руку, якою я писав.
— Я тебе кохаю — й, мабуть, недарма..
В іншій кімнаті хтось на телебаченні сказав «Уран», і Ґрейс захихотіла.
— Чи розповідала я тобі, — спитала Синтія, — як я колись знищила материну касету із записом Джеймса Тейлора?
— Ні.
— Коли мені було десь одинадцять чи дванадцять років, моя мати мала багато музичних записів. Вона любила Джеймса Тейлора, Симона й Ґарфінкела, Нейла Янга й багато інших, але найбільше вона любила Джеймса Тейлора. Казала, що він може зробити її дуже щасливою, і він-таки може занурити її у глибокий смуток. Одного дня мама страшенно мене чимось розгнівала, якась одіж, що її я хотіла вдягти до школи, лежала в купі брудної білизни, і я почала верещати на маму, що вона погано виконує свої обов’язки.
— Це, мабуть, переповнило чашу її терпіння.
— Ще б пак не переповнило. Вона сказала, що якщо її робота не задовольняє мене, то я добре знаю, де стоїть пральна машина. Тоді я відкрила плеєр, який стояв у неї на кухні, вихопила касету, що в ньому була, й пожбурила на підлогу. Касета розбилася, стрічка вивалилася назовні, й запис було знівечено.
Я мовчки слухав.
— Я похолола, не могла повірити, що це зробила, і думала, вона мене вб’є. Але натомість вона перестала робити те, що робила, підійшла до мене підібрала стрічку, настільки спокійна, наскільки це було можливо, подивилася, що то була за стрічка, і сказала: «Джеймс Тейлор. Це та сама стрічка, на якій було записане «Твоє усміхнене обличчя». Це моя улюблена пісня. А ти знаєш, чому я її люблю? — запитала вона мене. — Бо коли Джеймс починає її співати, то я щоразу бачу твоє обличчя, і не можу не всміхнутися, бо я тебе люблю». Одне слово, вона сказала щось схоже на це. А ще вона сказала: «Це моя улюблена пісня, бо, коли її чую, щоразу про тебе думаю, про те, як я тебе люблю. І саме тепер мені треба було б слухати цю пісню частіше, ніж будь-коли».
Очі Синтії були вологі.
— Тож після школи я поїхала автобусом до торговельного центру і знайшла там касету. На ній був напис «Дж. Т.». Я купила її й принесла додому й віддала мамі. А вона обдерла з касети целофанову плівку й поставила її у свій плеєр і запитала мене, чи хочу я послухати її улюблену пісню.
Одна сльозинка збігла по її щоці й упала на кухонний стіл.
— Я люблю цю пісню, — сказала Синтія. — І мені так бракує мами.
Згодом вона зателефонувала Тес. Не з якоїсь особливої причини, просто хотіла погомоніти. Потім увійшла до нашої додаткової спальні, де стояли швацька машинка та комп’ютер і де я друкував кілька завдань своїм учням на своїй старій «Роял», і її червоні очі свідчили, що вона знову плакала.
— Тес, — сказала вона мені, — думала, що вона дуже хвора, навіть безнадійно хвора, але згодом з’ясувалося, що все окей. Вона сказала, що не хотіла говорити мені про це, бо вважала, що в мене досить власного клопоту, сказала, що не хотіла звалювати на мене ще й це. Так і сказала, «звалювати». Ти собі уявляєш?
— Просто жах, — сказав я.
— А потім вона з’ясувала, що з нею все окей, і відчула, що може розповісти мені про все, але мені хотілося б, щоб вона мені це сказала, коли довідалася, що її справи кепські, ти мене розумієш? Бо вона завжди була для мене всім і, незалежно від того, що мені доводиться переживати, вона завжди… — Вона схопила хустинку й висякала носа. — Я не можу навіть собі уявити, як це її втратити.