Втрата
Шрифт:
— Зателефонуймо їй ще раз, — сказав я й потягся до телефону.
Я набирав її номер із півдесятка разів, перш ніж почув голос її голосової пошти. Оскільки Синтія вже залишила повідомлення, не було потреби залишати ще одне.
— Я ж тобі казала, — промовила Синтія.
Я подивився на настінний годинник. Було близько сьомої. Хоч би куди Тес поїхала з дому, не так багато шансів, що вона затримається там надовго.
— Чому б нам не поїхати зараз до неї, можливо, вона вже повернеться, коли ми приїдемо, а як ні, то почекаємо її трохи. Ти
Синтія кивнула.
— А ти не думаєш, що все це може почекати до завтра? — сказала вона.
— Я думаю, вона не тільки захоче послухати про те, що вдалося розкопати містерові Ейбеґнелові, а й сама захоче щось тобі повідомити.
— А що вона може мені повідомити? Що ти маєш на увазі? — запитала Синтія.
Ґрейс також дивилася на мене із запитанням у погляді, але цього разу в неї вистачило глузду нічого не запитувати вголос.
— Я не знаю. Можливо, ця нова інформація пробудить у ній якісь спогади, спонукає її пригадати щось таке, про що вона не думала довгі роки. Розумієш, коли ми скажемо їй, що твій батько був зовсім не тим, за кого він себе видавав, то це може пояснити для неї якісь його давні вчинки, що раніше здавалися їй загадковими, абощо.
— Ти говориш так, ніби вже знаєш, що вона мені скаже.
У роті в мене пересохло. Я підвівся, взяв склянку, набрав у неї води з-під холодного крана, випив, обернувся й прихилився до прилавка.
— Гаразд, — сказав я. — Ґрейс, будь ласка, залиш нас із мамою наодинці.
— Я ще не доїла свою вечерю.
— Візьми тарілку з собою і йди подивися телевізор.
Вона взяла тарілку й покинула кімнату з дуже невдоволеним виразом. Я знав, вона вважає, що їй не дозволяють почути щось дуже цікаве.
Синтії я сказав:
— Перед тим, як одержати останні результати свого медичного обстеження, Тес думала, що вона вмирає.
Синтія вислухала мене дуже тихо.
— Ти це знав.
— Так. Вона сказала мені, що жити їй залишилося обмежений відрізок часу.
— Ти це приховував від мене?
— Будь ласка, дозволь мені все сказати. Психувати будеш потім. — Я відчував, що очі Синтії вп’ялися в мене, наче гострі крижинки. — У той час ти була під надто великим стресом, і Тес сказала про це мені, бо не була певна, що ти зможеш витримати ще й таку новину. І дуже добре, що вона тоді цього тобі не сказала, бо зрештою з’ясувалося, що з нею все окей. Ось що зараз для нас головне.
Синтія не сказала нічого.
— Проте в той час, коли вона вважала, що надії немає, вона визнала за потрібне розповісти мені ще одну річ, відкрити таємницю, про яку ти мала довідатися у слушний час. Вона не була певна, що матиме ще нагоду про це розповісти.
І я розповів їй про все. Про анонімну записку, про банкноти в конверті, про те, що вони могли з’явитися в будь-якому місці й у будь-який час. Про те, як ці гроші допомогли Тес оплатити небозі навчання. Про те, як Тес на вимогу автора записки тримала все це в таємниці протягом багатьох років.
Синтія слухала, лише
Коли я закінчив, вона наче заніміла. Потім сказала таке, що мені не часто доводилося чути від неї.
— Хочу випити.
Я дістав із високої полиці буфета пляшку віскі, налив їй у келишок. Вона випила його одним довгим махом, і я налив їй ще півкелишка. Вона випила й цю порцію.
— Гаразд, — сказала вона. — Їдьмо до Тес.
Нам було б зручніше поїхати до Тес без Ґрейс, але навряд чи ми змогли б знайти доглядальницю без попередньої домовленості. До того ж, знаючи, що хтось стежить за нашим будинком, ми не наважувалися наразі залишити Ґрейс із кимось чужим.
Тож ми сказали, щоб вона взяла з собою речі, якими могла б розважитися, і вона знову схопила свою книжку «Космос» і DVD-диск із фільмом Джоді Фостер «Контакт» — тож у нас були тепер підстави сподіватися, що ми, решта, зможемо поговорити між собою приватно.
Ґрейс не була такою балакучою, як звичайно, коли ми туди їхали. Я думаю, вона відчула напругу, яка панувала в машині, й мудро вирішила принишкнути.
— Можливо, ми поїмо морозива, коли вертатимемося назад, — сказав я, уриваючи мовчанку. — Або з’їмо морозиво Тес. Воно в неї, певно, ще залишилося від її дня народження.
Коли ми звернули з центральної магістралі, яка сполучала Мілфорд і Дербі, і в’їхали у вулицю Тес, Синтія показала рукою:
— Її автомобіль удома.
Тес водила чотириколісний фургончик «Субару». Вона завжди казала, що не хоче залишитися без провізії, коли її десь захопить хуртовина.
Ґрейс першою вискочила з машини й побігла до передніх дверей.
— Не поспішай, дівчино, — сказав я. — Зачекай. Ми не можемо просто вламатися в дім.
Ми підійшли до дверей, і я постукав. Через кілька хвилин я знову постукав, але гучніше.
— Можливо, вона за будинком, — припустила Синтія. — Працює в саду.
Тож ми обійшли дім, Ґрейс, як завжди, бігла попереду, підскакуючи та підстрибуючи. Перш ніж ми встигли завернути за ріг, вона вже повернулася й оголосила:
— Її там немає.
Ми, звичайно ж, мусили подивитися самі, але Ґрейс повідомила правду. Тес не було на її задньому подвір’ї, вона не працювала в саду в сутінках, які швидко перетворювалися на темряву.
Синтія забарабанила у двері чорного ходу, які відчинялися безпосередньо в кухню Тес.
Відповіді не було.
— Це дивно, — сказала Синтія.
Дивним здавалося й те, що вже споночіло, а світла в будинку не було.
Я приєднався до Ситії, яка стояла на задньому ґанку, й притулив око до маленького віконечка у дверях.
Я не міг сказати напевне, але мені здалося, я щось побачив на підлозі кухні, якусь велику пляму на чорно-білих кахлях.
Людину.
— Синтіє, — сказав я. — Відведи Ґрейс назад у машину.
— А що там таке?
— Не дозволяй їй заходити в дім.