Втрата

Барклей Лінвуд

— Господи, Тері… — прошепотіла вона. — Що там?

Я схопився за круглу ручку, повільно повернув її й штовхнув, перевіряючи, чи двері замкнені. Вони не були замкнені.

Я увійшов досередини, відчуваючи, що Синтія дивиться через моє плече, і став обмацувати стіну, шукаючи вимикач, знайшов його й увімкнув.

Тітка Тес лежала на кухонній підлозі, обличчям донизу, її голова була відхилена вбік під дивним кутом, одна рука була простягнена вперед, друга стриміла назад.

— О Боже, — сказала Синтія, — у неї був удар абощо!

Я

не маю медичної освіти, але мені здалося, що на підлозі було надто багато крові як на удар.

Розділ двадцятий

Можливо, якби тут не було Ґрейс, Синтія цілком би втратила над собою контроль. Та коли вона почула, як наша донька біжить за нами, готується стрибнути на ґанок і забігти до кухні, Синтія обернулася, перекрила їй дорогу й почала відпихати її до переднього двору.

— Що там сталося? — кричала Ґрейс. — Тітко Тес!

Я опустився навколішки біля тітки Синтії, доторкнувся до її спини. Вона була дуже холодна.

— Тес! — прошепотів я.

Під нею натекла така калюжа крові, що я не хотів її перевертати, і до того ж у моїй голові лунали голоси, які наказували мені ні до чого не доторкатися. Тому я трохи змістився на колінах і нахилився ще нижче, щоб подивитися на її обличчя. Її відкриті, нерухомі очі, які дивилися прямо перед собою, примусили мене похолонути.

Кров, наскільки я міг розгледіти (адже очі в мене були напружені), зсілася й застигла, так ніби Тес лежала тут у такій позі дуже довго. І в кімнаті також чувся жахливий сморід, на який я звернув увагу лише тепер.

Я звівся на ноги й потягся до телефону, який висів на стіні поруч із дошкою для оголошень, потім зупинився. Почувши знову голос, який наказував мені ні до чого не доторкатися, я дістав свій мобільник і набрав номер.

— Я чекатиму тут, — сказав я операторові, який чергував на телефоні 911. — Нікуди звідси не піду.

А проте я вийшов із будинку крізь двері чорного ходу й, обминувши дім, підійшов до передніх дверей, де побачив, що Синтія сидить, тримаючи Ґрейс у себе на колінах на передньому сидінні нашого автомобіля з відчиненими дверцятами. Ґрейс обхопила руками матір за шию і, як мені здалося, плакала, Синтія була, либонь, надто приголомшена, щоб плакати.

Синтія подивилася на мене, в її очах було запитання, і я відповів їй, похитавши головою, дуже повільно.

— А що з нею сталося? — запитала вона. — Серцевий напад?

— Серцевий напад? — повторила Ґрейс. — З нею все гаразд? Із тіткою Тес усе гаразд?

— Ні, — відповів я Синтії. — То не був серцевий напад.

Поліція дійшла такого самого висновку.

Десь через годину біля будинку вже було близько десяти автомобілів, включаючи з півдесятка поліційних машин, «швидку допомогу», яка стояла тут протягом короткого часу, і кілька фургонів із телевізійних новин, що їх поліція примусила зупинитися біля головної магістралі.

Два детективи розмовляли окремо зі мною та із Синтією,

тоді як ще один полісмен стояв біля Ґрейс, яка ставила йому одне запитання за другим. Ми їй тільки сказали, що Тес захворіла, що з нею сталося щось дуже погане.

Це було надто м’яке твердження.

Вона дістала удар ножем. Хтось скористався одним із її власних кухонних ножів і встромив його в неї. В один із моментів, коли я був на кухні, а Синтія в одному з патрульних поліційних автомобілів відповідала на запитання одного з полісменів, я почув, як жінка з офісу коронера сказала детективові, що хоч вона й не має в цьому цілковитої певності, але дуже ймовірно, що ніж поцілив просто в серце.

Господи!..

Вони поставили мені багато запитань.

— Чому ви сюди приїхали?

— Ми приїхали сюди провідати свою тітку, — сказав я і пояснив: — І трохи відсвяткувати одну важливу для неї подію. Тес щойно одержала добрі вісті від лікаря. У неї все мало бути гаразд, — додав я.

Детектив пирхнув, але в нього вистачило порядності не засміятися.

— Ви маєте бодай якесь уявлення про те, хто б це міг зробити? — запитав він.

— Ні, — відповів я.

І то була правда.

— Це могло бути якесь випадкове вторгнення, — припустив він. — Підлітки, яким були потрібні гроші на купівлю наркотиків абощо.

— Хіба щось указує на те, що сталося саме так? — запитав я.

Детектив відповів не одразу.

— Та ні, власне. — Він поводив кінчиком язика по губах, міркуючи. — Не схоже, щоб вони взяли тут багато, якщо взагалі що-небудь узяли. Вони могли схопити її ключі й забрати її машину, але не зробили цього.

— Вони?

Детектив усміхнувся.

— Так сказати легше, аніж сказати «він або вона». Це могла бути одна особа, а могло бути більше. Ми просто цього точно не знаємо.

— Це могло бути пов’язано з чимось, що трапилося з моєю дружиною, — сказав я після хвилинного вагання.

— Коли сталося?

— Двадцять п’ять років тому.

Я розповів йому так коротко, як тільки міг, про те, що сталося з родиною Синтії. І про ті дивні події, які стали відбуватися останнім часом, а надто після телевізійного шоу.

— О, так, — сказав детектив. — Здається, я це шоу бачив. Це одне з тих, які влаштовує така собі Пола, чи як її там звуть?

— Атож.

І я сказав йому, що кілька днів тому ми найняли приватного детектива для розслідування цієї справи.

— Дентона Ейбеґнела, — назвав його я.

— О, я знаю його. Хороший хлопець. Я знаю, як сконтактуватися з ним.

Він відпустив мене, взявши з мне обіцянку, що я поки що не поїду до Мілфорда, що я побуду тут ще протягом якогось часу на випадок, якщо в нього виникнуть іще якісь несподівані запитання, і я пішов шукати Синтію. Ніхто в неї нічого не запитував, коли я знайшов її там, де вона була й раніше, на передньому сидінні автомобіля з Ґрейс на колінах. Ґрейс здавалася такою вразливою і наляканою.